Олеся Біда, журналістка The Kyiv Independent — про воєнні злочини, етику роботи з постраждалими та силу документальних розслідувань
Олеся Біда — журналістка та документалістка, репортерка відділу розслідувань воєнних злочинів англомовного видання The Kyiv Independent. Вона спеціалізується на темах воєнних злочинів проти цивільних, сексуального насильства, депортації дітей та мілітаризації молоді на окупованих територіях. Авторка документальних фільмів‑розслідувань «Він прийшов знову», «Коли вода кричить», «Діти для Путіна», «Гра, у яку воюють діти». Її роботи отримували українські та міжнародні нагороди, а сама журналістка бере участь у публічних дискусіях про документування злочинів проти цивільного населення.
Ми поговорили з Олесею про мотивацію, етичні дилеми, найскладніші теми, міжнародний резонанс її фільмів та про те, що допомагає відновлюватися після важких історій.
«Відчуття причетності до встановлення справедливості»
— Олесю, перш ніж говорити про розслідування, хочу запитати: що дає вам сили працювати в такій складній темі й підтримку в щоденній роботі?
— Напевно, відчуття причетності до встановлення справедливості. Те, що в перспективі зло буде покаране. Це дає мені сили залишатися в професії й працювати з темою воєнних злочинів.
За кожним злочином стоїть конкретна людина — виконавець, командир, той, хто віддавав наказ. Для мене важливо встановлювати цих осіб і показувати системність злочинів. Це не абстрактне «зло», а конкретні люди, які ухвалювали рішення й несуть відповідальність.
І ще мене тримає відчуття, що журналістика може бути інструментом для майбутнього правосуддя. Ми не суд, не прокуратура, але ми документуємо й показуємо факти. І коли я бачу, що наші матеріали використовують правозахисники чи міжнародні організації, це додає сил.
— Якщо розглянути вашу тематику, то це переважно правозахисні теми. Чому ви обрали журналістику, а не правозахист?
— Є така зваба перейти в правозахист, стати активістом і більш конкретно допомагати людям. Але мене цікавить донесення інформації до авдиторії, викриття несправедливості.
Ще до повномасштабної війни я завжди шукала відповідального — чиновника, установу — і намагалася дати відповіді, як це змінити. Це для мене важливо: показати не лише проблему, а й хто за неї відповідає, які є шляхи вирішення.
Формат комунікації з авдиторією для мене ближчий у журналістиці. Мені важливо говорити з людьми напряму, пояснювати, показувати, викривати.
У правозахисті ти працюєш більше з документами, судами, процесами. А я хочу працювати з людьми й для людей, щоб вони знали правду й могли робити висновки.
«Для мене головне — залишати людині вибір»
— Як ви вибудовуєте процес збору даних і свідчень? Чи думаєте про їхню юридичну силу?
— Я не правозахисниця, не юристка. Я журналістка і звертаюся до героїв як представниця медіа. Пояснюю, що матеріал буде опублікований, показую, завжди попереджаю: до нас можуть звернутися правоохоронці, правозахисники чи представники міжнародних організацій і попросити ваші контакти або додаткову інформацію. Але я завжди наголошую: лише з вашого дозволу можу передати контакти чи додаткову інформацію. Ми ніколи не передаємо вихідний матеріал без дозволу.
Це для мене принципово: з героями я працюю саме як журналістка, яка документує і публікує історії, але не може самостійно передавати дані без згоди.
— Які етичні дилеми виникають у роботі?
— Оскільки ми працюємо з воєнними злочинами, більшість із них відбувається на окупованих територіях. Це завжди питання безпеки людей. І це складно, бо ми не просто розповідаємо історію — вона частина розслідування. Іноді неможливо уникнути певних деталей, адже саме вони важливі для встановлення фактів. Але водночас ці деталі можуть становити ризик для героя.
Був випадок: героїня сумнівалася, чи говорити відкрито, ми записали два варіанти інтерв’ю (звичайною камерою і з фільтром) і залишили їй вибір.
Для мене це головне — залишати вибір. Бо постраждалі від воєнних злочинів певний час не мали його взагалі: жили в окупації, були в полоні.
— Ви залучаєте психологів до роботи? У вас є якісь постійні психологи, з якими ви співпрацюєте? Як це відбувається, особливо якщо ви спілкуєтеся з дітьми?
— Ми завжди пропонуємо психолога. Втім, наші герої зазвичай мають своїх фахівців. За три роки ще не було випадків, коли людина погодилася на нашого психолога. Тобто ми завжди надаємо таку можливість, але рішення залишається за людиною.
— Як ви ставите питання, щоб не травмувати ще більше?
— Я не можу сказати, що існують якісь конкретні лайфхаки. Це практика, вибудувана роками — всі ті рекомендації, тренінги, навчання і надивленість, начитаність від інших колег. Для мене завжди важливо залишатися людиною.
Звісно, ми приходимо до людей за певною інформацією, щоб вони розповіли про найжахливіший момент у своєму житті.
Але я не можу почати розмову словами: «Розкажіть, як вас зґвалтували». Мене цікавить людина в значно ширшому розумінні: яке було її життя раніше, чим вона захоплювалась, як вона зараз відновлюється, що надає їй сили.
Так, у її житті була травма. Але це лише один із моментів, він не визначає її як особистість. Тому я намагаюся будувати розмову так, щоб не концентруватися лише навколо цієї події, а вибудувати комплексну розмову. Часом вона займає довше — не пів години чи сорок хвилин, а значно більше. Але принаймні я спокійна, що не залишила людину у вразливому стані, а вивела її на якесь «плато».
Я завжди намагаюся будувати розмову як драматургічну криву: спершу увійти, десь у другій третині поставити найскладніше питання, а потім поступово вийти. І ще: я завжди проговорюю з людьми, про що буде наша розмова. Окреслюю теми, тези, щоб людина відчувала впевненість і стабільність.
Наприклад, із дівчатами, які пережили сексуальне насильство, ми одразу домовлялися: я не буду розпитувати, як саме це відбулося. Мене це не цікавить. Це не найголовніше в історії. І який сенс від цієї інформації для мене чи для авдиторії? Це лише додаткове травмування й приниження.
Тому головне — людяність і повага до співрозмовника. Турбота про нього. Це не набір технік, а внутрішня позиція, яка визначає, як я ставлю питання.
«Я ніколи не була на такому психологічному дні»
— Який із ваших фільмів був найскладнішим?
— Ви, напевно, очікуєте, що я зараз скажу, що це фільм про сексуальне насильство…
— Ні, я нічого не очікую. Можливо, це навіть не якийсь конкретний фільм, а окремі епізоди чи моменти. Що найскладніше в цій роботі для вас особисто?
— Найскладнішою для мене була робота над фільмом про підрив Каховської ГЕС. Я ніколи не була на такому психологічному дні. Люди ще не проговорили свою травму, вони говорили й говорили, і це було дуже важко витримати. Усвідомити, що твій дім стає пасткою, що рідні тонуть, а окупаційна влада байдужа — це тотальна безвихідь.
Цей фільм відрізнявся від інших тим, що він не мав «результату» у вигляді санкцій, підозр чи міжнародної уваги. Це була просто констатація факту, і від цього було ще важче. У випадку з іншими темами ми бачили наслідки: ордери на арешт, реакцію міжнародних організацій, увагу авдиторії. А тут — лише біль і безпорадність.
Я пам’ятаю, що після цього фільму я була виснажена як ніколи. Він не отримав нагород, не мав великого резонансу, але для мене особисто він дуже цінний. Бо це був досвід, який показав, наскільки глибокою може бути травма і наскільки важко її документувати.
— Як ви відновлюєтесь після таких тем?
— Відпустка, час із сім’єю, фізична активність… Робота з психологом допомагає зрозуміти, що я доволі стійка, що в мене є ресурси й навички, які я напрацювала роками.
Роки досвіду дають можливість розмежовувати особисте й робоче. Я вже знаю, що можу вийти з інтерв’ю, залишити камеру й піти погуляти, щоб переключитися. Можу поговорити з колегами, які мене зрозуміють.
А ще — відчуття, що зло буде покаране. Це дуже важливо для мене. Бо коли ти працюєш із воєнними злочинами, постійно бачиш несправедливість. І якщо не триматися за думку, що справедливість таки буде відновлена, то дуже легко зневіритися.
«Ці фільми важливі і для українців, і для світу»
— Як ви балансуєте художній і фактологічний елементи у фільмах?
— Ми використовуємо графіку — наприклад, у стилі дитячих малюнків. Це завжди етична дилема, бо є ризик, що хтось сприйме це як надмірну естетизацію чи навіть знецінення теми. Але цей ефект допомагає передати атмосферу, емоцію.
Я завжди дуже уважно контролюю стиль, кольори, щоб не перетнути тонку межу. Ми не можемо дозволити собі зробити щось «надто красиве», що відволікатиме від суті. Тому кожен елемент графіки проходить перевірку: чи він доречний, чи він не шкодить, чи він не спотворює факти.
Для мене важливо, щоб художні засоби працювали на фактологію, а не навпаки. Вони мають допомагати донести правду, а не прикривати її. І саме в цьому полягає баланс: знайти форму, яка підсилює зміст, але не затьмарює його.
— Як реагує міжнародна авдиторія?
— У різних країнах рівень розуміння війни різний. Десь люди добре знають контекст і сприймають історії без додаткових пояснень, а десь доводиться починати майже з нуля й пояснювати базові речі.
— А українська авдиторія?
— Ми робимо фільми й українською. Це дороговартісний і тривалий продакшен, тому таких матеріалів небагато. Важливо знаходити унікальних героїв і викриття, щоб це було цікаво й українцям. Українська авдиторія часто очікує нових фактів, доказів, викриттів, а не лише емоційної історії. Тому ми завжди думаємо, як поєднати документування злочину з тим, щоб це було важливо і для внутрішнього глядача.
— Чи відчуваєте конкуренцію з іншими редакціями?
— Конкуренція — це добре, ти зростаєш. Ми виходили одночасно з «Радіо Свобода» з темою депортації дітей. Це було навіть корисно: ми бачили, як колеги працюють із матеріалом, і це мотивувало нас робити ще якісніше.
Інколи ми відмовлялися від теми, щоб не ретравматизувати героїв: якщо вже хтось із колег записав інтерв’ю з людиною, яка пережила болісний досвід. Це питання професійної етики.
Я взагалі сприймаю конкуренцію позитивно. Вона змушує рухатися вперед, шукати нові підходи, нових героїв, нові формати. Іноді ми координуємося з іншими редакціями, щоб не дублювати роботу й не навантажувати людей зайвими інтерв’ю.
— Над чим працюєте зараз?
— Ми зараз на чутливому етапі розслідування, тому не хотілося б розкривати деталі. Скажу лише, що це складна й болісна тема, яка потребує особливої обережності й відповідальності.
— А після війни чим хотіли би займатися?
— Я не впевнена, що залишалася б у журналістиці, якби не ця тема й формат. Можливо, пішла б у правозахист. Це природне продовження тієї роботи, яку ми робимо зараз: документуємо злочини, даємо голос постраждалим, намагаємося донести правду.
«Безмежна повага до регіональних журналістів»
— Що б ви порадили регіональним журналістам?
— В мене безмежна повага до регіональних журналістів, особливо тих, кому доводиться працювати на прифронтових територіях, переживати постійні атаки й продовжувати виконувати свою роботу. Їхня головна перевага — прямий доступ до першоджерел і довіра з їхнього боку. Регіональні журналісти завжди поруч, їх знають особисто, їм довіряють. Мені здається, саме це — доступ до джерел і довіра авдиторії — є основним. Нехай саме це їх тримає, адже дуже легко здатися й зневіритися в тому, що ти робиш.
Коли я працюю над будь-якою темою, завжди звертаюся до регіональних медіа й читаю матеріали, записані безпосередньо від людей, які стали свідками або постраждали від воєнних злочинів. Ці тексти надзвичайно цінні. Найважливіше — не сумніватися в їхній значущості й у важливості своєї роботи.
Подбайте про своє страхування
Колеги, нагадуємо: журналісти і журналістки, які працюють у небезпечних регіонах, мають можливість безкоштовно застрахувати життя та здоров’я. Це частина ініціативи МФСЖ, що реалізується Асоціацією в партнерстві з українськими та європейськими організаціями.
Подати заявку можуть медійники, які працюють у Херсонській, Запорізькій, Сумській, Миколаївській, Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській, Дніпропетровській областях та прикордонних районах Київщини й Чернігівщини. Більше про умови безкоштовного страхування тут.
***
Цей матеріал вийшов у серії публікацій про роботу регіональних медіа в умовах війни, протоколи безпеки та психологічну витривалість медійників та медійниць. Раніше ми вже публікували інтерв’ю із Заріною Забріскі (частини перша і друга), Олександром Качурою, Владиславом Сафроновим, Наталею Білокудрею, Сергієм Горбатенком, Євгеном Хрипуном, Анною Калюжною, Поліною Куліш, Надею Сухою, Надією Карповою, Олександром Соломком (частини перша і друга), Діаною Буцко, Олексієм Пасюгою, Олександром Чубукіним, Альоною Сергієнко, Ольгою й Сергієм Сидоровими, Євгенією Грициною, Наталією Криворучко, Інною Швидкою, Павлом Ключником, Ларисою Гнатченко, Діаною Делюрман, Вікторією Гнатюк, Марією Шевченко, Анною Матвієнко, Настею Станко, Іриною Ситнік, Ярославом Юрчишиним, Світланою Томаш та Сергієм Нікітенком.
Нагадаємо, проєкт «Міжнародний Фонд Страхування Журналістів» реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» та є частиною програми Voices of Ukraine / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа. Voices of Ukraine / SAFE реалізується в рамках Hannah Arendt Initiative за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини
