Від початку повномасштабного вторгнення українські журналісти змушені постійно підлаштовуватися під нові й нові виклики, де традиційні правила безпеки дедалі частіше не працюють. Приміром, маркування PRESS, яке мало б захищати цивільних медійників відповідно до міжнародного гуманітарного права, в умовах війни росії проти України часто перетворює журналістів на мішень. Водночас головною загрозою для тих, хто працює на прифронтових територіях, є дрони, а не лише артилерія чи стрілецька зброя.
З 2022 року Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» разом із міжнародними та українськими партнерами реалізує програму «Міжнародний фонд страхування журналістів». Вона допомагає українським медійникам отримувати страхування для роботи в зонах підвищеної небезпеки, адже державна система таких гарантій досі залишається обмеженою.
Про необхідність зміни безпекових протоколів, перегляд міжнародного гуманітарного права, антидроновий захист для журналістів і державні гарантії для медійників — у розмові з громадським діячем та головою парламентського Комітету з питань свободи слова Ярославом Юрчишиним. Це інтерв’ю команда АНРВУ ексклюзивно записала для всіх наших партнерів і колег.
«Потрібен антидроновий захист»
— Почнімо з того, чи є чинні безпекові протоколи для журналістів актуальними під час повномасштабної війни? Які зміни потрібні вже зараз?
— Перш за все — необхідне осучаснення. Бо насправді тим, що забезпечує захист, давно є не лише бронежилет — потрібен антидроновий захист. А оскільки він включає як детектори, так і механізми збиття, тобто антидронові рушниці, це може розглядатися і досить часто розглядається нашими міжнародними партнерами як зброя, використання якої не дозволене.
На мою думку, варто дозволити журналістам використовувати антидроновий захист, антидронові рушниці та детектори дронів. Логічно, що в чинному гуманітарному праві вони не визначені, оскільки, коли це право формувалося після Другої світової війни, такого явища, як дрони, просто фізично не існувало.
Так само мають бути уточнені протоколи безпеки, бо зараз міжнародні протоколи вимагають одягати захисне спорядження чи наносити на машини напис PRESS. У війнах на знищення, які зараз веде росія проти України, це є додатковим аргументом для ворога — атакувати цивільних. Це стосується як журналістської діяльності, так і гуманітарних місій.
Тому на міжнародному рівні доцільно переглядати підходи до класифікації інтенсивності війн та оцінювати, чи сторони в принципі дотримуються міжнародного права. Очевидно, що зараз росія його не дотримується, а лише імітує дотримання. Натомість українські журналісти, медіа та волонтери стають для росіян пріоритетною ціллю.
Ми це дуже чітко фіксуємо в роботі ТСК (тимчасової слідчої комісії) щодо злочинів росії проти журналістів та медіа. Тому доцільно переглянути гуманітарне право в частині переосмислення механізмів захисту цивільних у зонах війни. Пріоритетно для медіа — вдосконалити безпекові протоколи, дозволити антидроновий захист і класифікувати війни за рівнем інтенсивності, щоб не підставляти пресу знаками PRESS.
— А наскільки складно просувати ці зміни на міжнародному рівні?
— Усередині країни, направду, теж потрібна робота в цьому напрямку. Варто спочатку вдосконалити внутрішні документи Міністерства оборони, а також рекомендації, які надають регуляторні органи — Національна рада з питань телебачення і радіомовлення.
Звісно, найбільший виклик — це міжнародний рівень. Переважна більшість кореспондентів мають змогу працювати завдяки міжнародним проєктам допомоги й співпраці з міжнародними моніторинговими місіями, які посилаються на гуманітарне право. А воно змінюється дуже складно. Фактично після балканських війн суттєвих змін не відбулося.
Тому дуже важливо працювати на міжнародних платформах. Ми активно просуваємо ідею зміни гуманітарного права на парламентських асамблеях Ради Європи, ОБСЄ, НАТО. Але ключова роль тут буде за структурами системи ООН, оскільки саме вони є розпорядниками міжнародного гуманітарного права.
І «проштовхувати» ці зміни стає набагато складніше, оскільки й росія максимально активна, Китай максимально активний, їхні сателіти також максимально активні в цих структурах. Але це не означає, що нам треба опускати руки.
Найближчим часом готуємо резолюцію на літню сесію парламентської асамблеї ОБСЄ, де хочемо провести окремий захід щодо ситуації з українськими медіа і журналістами як пріоритетною ціллю росії у цій війні.
«Потрібно об’єднати зусилля, щоб досягти змін»
— Чи є консолідація держави, медійних та громадських організацій для просування цих змін?
— Так, лише спільна робота держави, міжнародних організацій і медіаспільнот, у яких представлені українські громадські організації, може дати результат. Якщо це буде лише робота держави чи лише активність громадських організацій — навряд чи вдасться змінити гуманітарне право щодо захисту цивільних журналістів.
Є незалежна думка громадських експертів, є позиція держави — і вона спільна. Відповідно, більше шансів, що її почують.
Важливо мати справжню коаліцію державних інституцій, дипломатичних структур, громадських організацій, парламентарів і міжнародних організацій, з якими вже співпрацюють українські медійні організації — починаючи від «Репортерів без кордонів» та інших.
— Яка позиція парламенту? Чи достатньо зараз зусиль, аби справді допомогти журналістам у виконанні професійних обов’язків і водночас у їхньому захисті?
— Там, де є незалежні медіа, щоб це не розцінювалося як втручання держави, нам треба працювати через партнерів, через міжнародні проєкти.
Так само розглядається створення спеціального фонду під егідою Міністерства культури. Оскільки інформаційна політика залишилася в Міністерстві культури чи при Держкомтелерадіо, адже переважна більшість інформаційної політики перейшла в цю структуру, вони могли б брати на себе часткове забезпечення наших воєнкорів захисними засобами.
Але тут дуже важливо запаралелити цей процес у співпраці з міжнародними організаціями. Якщо ми фіксуємо злочини і потім представляємо їх у міжнародному трибуналі, нам потрібна доказова база.
Якщо росія говоритиме: «Журналісти стріляли по наших дронах із рушниць», це буде подано як акт агресії, на який вони нібито можуть реагувати «захистом». Хоча насправді це акт захисту від агресії.
Тому, щоб не давати козирів нашим ворогам, нам потрібно дуже чітко взаємодіяти всім разом. Так, бюрократичні аспекти впливатимуть, але великих проблем із переконанням українського суспільства в тому, що журналісти потребують захисту, немає.
— Наскільки самі українські журналісти вже готові до нових правил роботи на фронті?
— Ті, хто працюють на прикордонні чи на фронтовій лінії, вже давно не користуються старими гуманітарними правилами. Уже важко знайти людину, окрім представників міжнародних медіа, яка б їхала на прифронтові території й маркувала себе написом PRESS.
Українські локальні продюсери теж пояснюють, що цього робити не варто. Дуже важливо мати з собою антидроновий захист. Банальна чуйка може врятувати життя.
Тому я скажу, що українські журналісти вже живуть у нових реаліях. На жаль, змушені жити в цих нових правилах, які міжнародне гуманітарне право ще не визнає.
— Чи готові журналісти користуватися антидроновим захистом?
— Ті, хто працюють на прифронтових територіях, уже давно вміють ним користуватися. Інші в переважній більшості теж знають, як це робити.
Ми розглядали різні варіанти, наприклад супровід військовими. Але це набагато небезпечніше, тому що військові апріорі є фактором підвищення ризику атаки.
Звісно, потрібні будуть навчання, спеціальні курси для медійників. І допомога військових у цьому буде дуже корисною.
— Як думаєте, чи реально, щоб держава кожну знімальну групу чи кожного репортера забезпечила антидроновим захистом?
— Ні, таких ресурсів у держави немає. Навіть якщо говорити про потужності для виробництва антидронового захисту, то пріоритет тут, звісно, буде за військовими — за тими, хто постійно перебуває на фронті й найбільше цього потребує.
Злочини проти журналістів та страхування
— Чи ведеться сьогодні системний аналіз атак на журналістів, які працюють на прифронтових територіях із маркуванням PRESS? Чи фіксує держава такі випадки?
— На жаль, системної державної статистики щодо постраждалих журналістів наразі немає. Найчастіше такі дані збирають експертні та медійні організації, які документують випадки поранень, загибелі чи атак на журналістів під час роботи в зоні бойових дій, зокрема й тоді, коли медійники працювали з маркуванням PRESS.
Функція держави сьогодні — переважно розслідування злочину вже після того, як він стався. Водночас під час закритого засідання за участі правоохоронних органів, представників державних структур та уповноваженого з прав людини всі чітко зафіксували: кількість атак на журналістів зі знаком PRESS зросла. І впродовж останніх двох років це вже можна трактувати як ознаки системної атаки.
Проблема ще й у тому, що для прокуратури, Нацполіції, Головного слідчого управління чи СБУ, які займаються розслідуванням таких злочинів, раніше не було окремим пріоритетом аналізувати, чи був журналіст маркований знаком PRESS, адже сам факт атаки вже кваліфікується як воєнний злочин.
Однак для міжнародного рівня така статистика є критично важливою. Бо тут ідеться не лише про кількість постраждалих журналістів, а про динаміку — про те, що дедалі частіше мішенню стають саме журналісти, які працюють відповідно до міжнародних рекомендацій і відкрито позначають себе як представники преси.
Для міжнародної спільноти це мало б бути дуже чітким сигналом: росія не просто не дотримується міжнародного гуманітарного права, а системно посилює порушення цих норм. А отже — самі механізми захисту журналістів та цивільних у зонах бойових дій потребують перегляду, тому що в нинішніх умовах вони фактично перестають працювати.
— Окрім змін безпекових протоколів і гуманітарного права, є ще дуже важлива тема — страхування журналістів. Особливо тих, які працюють у прифронтових регіонах чи безпосередньо на лінії фронту. Наразі значну частину цієї підтримки забезпечують міжнародні партнери та професійні асоціації, зокрема АНРВУ. Наскільки реально в майбутньому створити в Україні системний державний механізм страхування та гарантій для журналістів?
— Наш комітет почав працювати над цим питанням після звернень медійників, адже страхові компанії фактично уникали страхування журналістів, які працюють на фронті. І це зрозуміло: йдеться про високоризикове страхування, а держава тривалий час не створювала ані юридичних механізмів, ані мотивації для таких програм.
Сьогодні головний виклик — це ресурси. Такі страхові програми дорогі, а в державному бюджеті наразі не передбачені окремі кошти на це. Хоча, на мою думку, висвітлення війни — це також частина безпеки держави. Бо якщо про війну в Україні не будемо розповідати ми, то про неї говоритиме російська пропаганда.
Саме тому роль міжнародних партнерів зараз критично важлива. Вони допомагають закривати ті потреби, які держава поки не може повністю забезпечити. І тут ідеться не лише про Україну — ми захищаємо демократичний світ загалом.
Але стратегічно, звісно, нам потрібно створювати власну систему гарантій. Якщо держава зацікавлена у професійному висвітленні війни незалежними журналістами, а не лише пресофіцерами, то мають бути й базові механізми захисту для тих, хто працює в зоні бойових дій.
Це стосується не лише страхування, а й підтримки у випадку поранень, втрати здоров’я чи загибелі журналіста — зокрема допомоги сім’ям. Бо зараз навіть ті механізми, які формально існують, часто не працюють через відсутність фінансування.
— Але фактично сьогодні журналісти працюють у небезпеці по всій території країни. Чи реально в таких умовах взагалі побудувати ефективну систему захисту?
— Так, сьогодні вся Україна — це територія підвищеного ризику. Але все ж є різниця між роботою у Львові та, наприклад, на прикордонні Сумщини, Харківщині чи Запоріжжі.
І ця ситуація постійно змінюється: ще два роки тому ми серйозно розглядали ризики наступу з боку Білорусі, зараз бачимо інші потенційні загрози.
Тому такі речі мають регулюватися максимально гнучко — не лише законами, а й постановами Кабінету Міністрів чи рішеннями військових адміністрацій, щоб оперативно реагувати на зміну безпекової ситуації.
Та наразі наше ключове завдання — хоча б створити базові державні гарантії для тих журналістів, які працюють найближче до бойових дій.
— Наскільки реалістично, що такі гарантії з’являться саме на рівні держави, а не залишаться залежними лише від міжнародної допомоги?
— Це точно не буде простий і швидкий процес. Треба чесно говорити про реальність: сьогодні держава має величезні виклики — питання забезпечення армії, мобілізації, зарплат військовим. І в таких умовах складно очікувати, що рішення щодо страхування журналістів ухвалять миттєво.
Але ми точно будемо над цим працювати. Як Комітет з питань свободи слова, разом із колегами з гуманітарного комітету, будемо робити все можливе, щоб наблизити такі рішення.
Зараз критично важливо, що професійні асоціації та міжнародні партнери продовжують підтримувати українських журналістів. Але водночас ми маємо вже сьогодні думати про механізми, які дозволять Україні в майбутньому забезпечувати ці гарантії самостійно, всередині держави.
Нагадаємо, що журналісти, які їдуть у відрядження на небезпечні території, можуть подати заявку на страхування. Розмір страхового покриття — до 100 тисяч доларів США. Про всі умови читайте на сайті проєкту. Наші координаторки радо допоможуть вам з оформленням усіх документів.
***
Проєкт «Міжнародний Фонд Страхування Журналістів» реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», є частиною програми Voices of Ukraine / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа. Voices of Ukraine / SAFE реалізується в рамках Hannah Arendt Initiative за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини
