Редакторка газети «Новини Городнянщини» Світлана Томаш про досвід роботи у прикордонному регіоні Чернігівщини
«Новини Городнянщини» — серед найтиражніших колишніх «районок» Чернігівщини. Під час окупації її редакція евакуйовувала архіви під носом у російських військових. А після звільнення регіону відновила роботу над газетою, іноді працює з погребів чи під деревами, щоб донести правду до людей. Сьогодні видання має 1900 передплатників і щодня оновлює сторінку у фейсбуку, яку читають 10 тисяч користувачів. Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» надає технічну допомогу редакції в рамках Програми екстреної підтримки регіональних медіа.
Головна редакторка й журналістка видання Світлана Томаш має урядову відзнаку за роботу під час окупації за інформаційний спротив ворогу — Орден княгині Ольги ІІІ ступеня.
— Вважаю його нагородою всього колективу за вірність професії і дотримання всіх професійних стандартів, — каже Світлана.
У цьому матеріалі вона розповідає про правила безпеки, роботу з контентом і читачами та про командну підтримку, яка допомагає триматися.
«Зі спорядження беремо тільки телефон»
Після деокупації Городнянщини восени 2022-го росіяни почали регулярно обстрілювати прикордонні села з важкої артилерії. Спершу журналісти брали з собою на виїзди бронежилети, каски й дозвіл від прикордонної служби. Та коли війна трансформувалася у війну дронів, захисне спорядження стало небезпечним: маркування «Преса» (і на це вказує більшість наших співрозмовників) почало робити журналістів бажаною ціллю. Після того, як автівка «Суспільного» потрапила під прицільний обстріл, редакція «Новин Городнянщини» відмовилася від спецтранспорту й почала виїжджати лише разом із гуманітарними місіями чи соціальними службами.
— Зі спорядження ми почали брати тільки телефон, відео- й фотозйомки робили дуже швидко й непомітно, — розказує Світлана Томаш.
З 2025 року під тотальними ударами опинився вже весь регіон: цивільна інфраструктура, енергооб’єкти, житлові будинки. Тому редакція перейшла на переважно дистанційну роботу: кожен журналіст працює з дому, де є погріб для укриття.
— Ми всі залишаємось у місті, але працюємо кожен зі свого окремого робочого місця вдома. Бо у всіх приватні будинки і в дворах є погреби, де можна сховатись у критичній ситуації. Поїздки по селах не припинились, але з кожним разом вони стають небезпечнішими.
Приміщення редакції розташоване в центрі міста й, попри дистанційну роботу, без нього все ж не обійтися: двічі на тиждень, у «газетні» дні, команда збирається разом для остаточних правок і верстки газети. Та якщо в місті тривога й підвищена небезпека, всі залишаються у безпечних місцях. Час верстки переносять, але так, щоби вкластися у визначений видавництвом термін. Або ж роблять усе дистанційно, хай як це ускладнює процес правки.
Команда тут невелика: наразі це чотири штатні працівниці, одна з яких у декретній відпустці. Журналістка й редакторка в одній особі тут теж одна, і це Світлана: саме вона їздить у прикордонні села.
«Ніяких написів “Преса”, ніякого обладнання, крім телефона»
Правила безпеки прості: турнікет у сумці, ніяких написів «Преса», ніякого обладнання, крім телефона.
— Перше правило — не ігнорувати жодного з можливих викликів. Власна безпека — перш за все. Це говорить і протокол MARCH.
Жодного натяку на те, що ти журналіст. Ніяких написів на одязі, авто. Ніякого обладнання, крім телефона. Благо, сучасні смартфони дозволяють робити чудові, якісні фото і відео, їх же використовую і як диктофон. Після приїзду в прикордонне село автівка паркується десь під деревами.
Жодного натяку на те, що ти журналіст.
Ще одне правило під час виїздів у прикордонні села: якомога менше перебувати на вулиці, більшу частину роботи виконувати у приміщенні:
— Поява незнайомої автівки чи людини в маленькому селі (а на Городнянщині у прикордонні вони всі такі) викликає зацікавленість в операторів ворожих дронів, адже вони майже всіх місцевих знають в обличчя.
Роблю вигляд, що я чиясь донька чи племінниця, яка приїхала провідати родичів.
Не менш важливо обов’язково реагувати на звуки:
— FPV-дрони, яких ми називаємо мисливцями за автівками й людьми, мають особливий звук. При найменшому натяку на небезпеку ховаємось у найближче приміщення.
Правила безпеки на виїзді
- Мати з собою турнікет.
- Маскуватися: жодних написів “Преса”, помітних камер чи мікрофонів, автівка схована під деревами.
- Мінімально перебувати на вулиці.
- Обов’язково реагувати на звуки.
Світлана двічі проходила безпекові триденні тренінги і в приміщеннях, і на полігоні в рамках проєктів із соціальної згуртованості.
— А як ви справляєтесь із відчуттям тривоги чи небезпеки?
— Я маю педагогічно-психологічну освіту. І невеликий досвід роботи завідувачки відділу психологічної роботи в Центрі соціальних служб. Але справляюсь із собою погано. Це дуже важко — надати психологічну допомогу самому собі. Думаю, практично неможливо.
Але в мене і вдома, і на роботі в командах усі загартовані бійці. Повна взаємопідтримка і відчуття ліктя. Коли хтось один пасує, інші негайно включаються і не дають йому втратити себе.
«Переходу на сайт не відбувається через низьку якість зв’язку»
Газета виходить щотижня на восьми шпальтах. До війни було 3800 передплатників, нині — 1900: стільки залишилося, коли газета відновила діяльність після деокупації. Доставку здійснює Укрпошта: її пересувне відділення базується в Городні:
— Разом із міською владою ми розробили оптимальні логістичні маршрути. З доставкою в базові населені пункти проблем нема. Єдине — подекуди газету завозять на день-два пізніше.
А от у віддалені маленькі хутори, де газета має до п’яти передплатників, пошта не їздить. Туди видання передають через старосту або соціальних працівників, але вже не своєчасно:
— Те саме і з селами, до яких в’їзд заборонено через безпекову ситуацію. З Берилівки, наприклад, люди самі приходять раз на тиждень у Мощенку. Щоб забрати газету для 8 жителів села.
Населення Городнянщини становить 17 тисяч жителів. Це значить, що кожен 8-й житель нашого прикордоння передплачує саме друковане видання.
У фейсбуку сторінку читають 10 тисяч людей:
— Вона дуже активна, оновлюється щодня і, за гугл-аналітикою, у деякі дні ми маємо мільйонний перегляд.
Тепер, досягнувши певної стабільності, команда планує розвивати сторінки газети в інстаграмі й тіктоку:
— Наразі шукаємо ще одного співробітника, бо одному журналісту робити газету і вести три сторінки в різних соцмережах надпроблемно.
Сайт поки що не запускають через проблеми зі зв’язком у прикордонні.
— Городнянщина — регіон, який має низьку щільність населення у 60 розкиданих по лісу населених пунктах. Тут, у прикордонні, завжди були проблеми зі зв’язком, інтернетом і телебаченням. Нині через обстріли вони в рази збільшилися. Деякі села не мають зв’язку й інтернету взагалі, деякі — тільки через старлінки в старостаті. Але інтернет там такої якості, що можна лише стрічку новин гортати, й то не завжди. Переходу на сайт не відбувається через низьку якість зв’язку, — пояснює редакторка.
«Напишіть про нас, бо про наше село не згадують»
Люди самі виходять на зв’язок із редакцією:
— Нам часто пишуть листи із сіл, які перебувають під тотальними обстрілами. Передають листоношами: «Напишіть про нас, бо про наше село у новинах не згадується, наче у нас нема й війни». Люди хочуть, щоб світ їх чув, щоб знав про те, що лінія фронту — це не тільки схід країни, а й палаюче прикордоння. І ми їдемо й пишемо. Кожного номера у нас виходить щонайменше одна стаття із циклу людських доль, які потерпають від війни.
У громаді одне село практично зникло з карти через повномасштабне вторгнення. Це Сеньківка, розташована на самісінькому стику кордонів трьох країн — України, Росії та Білорусі. Важкою артилерією росіяни перетворили село на руїни:
— Його жителі евакуйовані в різні місця. Ті, хто далеко, читають нашу газету у фейсбуці. Але більшість знайшли нове житло в межах громади, у більш безпечних селах. Ми розповідали на сторінках газети історію майже кожного, хто це пережив.
Читачі з-за кордону виходять на редакцію через фейсбук. Зазвичай все починається з коментаря або відгуку на якусь статтю, що зачепила про живе. А потім спілкування переростає теж у матеріал для газети:
— Буває, люди здалеку шукають рідних, бо не знають про їхню долю, і звертаються до газети. Інколи взагалі питають: «А у Моложаві тихо? Бо там зв’язку нема, у новинах нема конкретики, а в мене там мама… Напишіть, будь ласка, бо я хвилююсь».
Є й теми, які з етичних та безпекових міркувань поки що залишаються «на полицях»: як-от історії про партизанів під час окупації:
— У прикордонні публікувати їх поки що дуже небезпечно через діяльність можливих ворожих ДРГ і реальну загрозу повторного вторгнення. Чекатимемо повної перемоги.
Для мене особисто як редактора головне — не завдати ще більшого болю людині, яка вже пережила якесь потрясіння. Жодні тиражі чи лайки не можуть виправдати відсутність людяності з боку журналіста.
У громаді дуже часто бувають перебої з енергопостачанням через обстріли і прицільний вогонь ворога по енергооб’єктах. Електроенергія буває відсутня по 12 годин на добу. Тому дуже помічною виявилася Програма екстреної підтримки регіональних медіа від Асоціації:
— Тиждень тому (розмова відбулася 11 травня. — Ред.) ми отримали від АНРВУ цільові кошти на закупівлю енергозберігаючого пристрою. Вже оплатили його і чекаємо доставки. Це допоможе убезпечити редакцію від ризиків призупинення роботи. Днями прозвітуємо. І ось щойно отримали погодження на нашу заявку про передачу двох ноутбуків від АНРВУ. Вони нам вкрай необхідні для роботи в польових умовах під час виїздів у прикордоння і для організації дистанційної роботи колективу через безпекові умови.
Читайте також: 70 ноутбуків для 26 українських редакцій
Найважчими в роботі залишаються тексти про втрати:
— Коли мати хоче, щоб історія її сина-героя залишилась у друкованому слові не двома абзацами. Коли дружина, розповідаючи про коханого чоловіка, який повернувся на щиті, приходить на зустріч із двома маленькими дітьми, які вже ніколи не побачать батька… Коли батько-одинак виростив прийомного сина Івана, а той у 20 років згорів живцем у танку під час оборони Чернігова… Ті втрати переживаєш як особисті. І це дуже психологічно й емоційно важко, — розповідає Світлана Томаш.
«Ті, хто залишився тут, — це вже більше, ніж колектив»
У штаті редакції, як ішлося вище, нині четверо людей, одна журналістка в декреті. Є також чотири постійні дописувачі — двоє отримують гонорари, двоє пишуть на волонтерських засадах. Усі живуть у Городні, це північне прикордоння Чернігівщини.
— Ми всі разом пережили окупацію. Евакуйовували підшивки газет (примірники видання з 1930 року й до сьогодення зберігались у редакції) під носом у орків, шукали місцину, де «проб’ється» інтернет, щоб зробити пост із життєво важливою для людей інформацією на сторінці газети у фейсбуку, ділилися останньою картоплиною й цибулиною, сірниками і теплом.
Ті, хто залишився тут, — це вже більше, ніж колектив і ніж робота. Це родина, в якій підтримка одне одного — то головне. Інакше в наших умовах неможливо.
Після важких виїздів редакція збирається і обговорює все в деталях. Аналізує, що краще удосконалити в роботі, щоб уникнути додаткових ризиків:
— Ноша, розділена на всіх, стає вже не такою важкою. А потім мріємо. Про майбутні високі тиражі, про життя без обстрілів, про наші спільні поїздки й подорожі, які були до війни. І жартуємо. Часто над самими собою.
Головний постулат редакції звучить просто: «Допоможи, але не нашкодь». Це означає дотримання журналістських стандартів журналістики, відмову від «смажених фактів» і гонитви за лайками:
— Довіра читача — понад усе. І ми її маємо, — підсумовує Світлана.
Подбайте про своє страхування
Колеги, нагадуємо: журналісти і журналістки, які працюють у небезпечних регіонах, мають можливість безкоштовно застрахувати життя та здоров’я. Це частина ініціативи МФСЖ, що реалізується АНРВУ в партнерстві з українськими та європейськими організаціями.
Подати заявку можуть медійники, які працюють у Херсонській, Запорізькій, Сумській, Миколаївській, Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській, Дніпропетровській областях та прикордонних районах Київщини й Чернігівщини. Більше про умови безкоштовного страхування тут.
***
Цей матеріал вийшов у серії публікацій про роботу регіональних медіа в умовах війни, протоколи безпеки та психологічну витривалість медійників та медійниць. Раніше ми вже публікували інтерв’ю із Заріною Забріскі (частини перша і друга), Олександром Качурою, Владиславом Сафроновим, Наталею Білокудрею, Сергієм Горбатенком, Євгеном Хрипуном, Анною Калюжною, Поліною Куліш, Надею Сухою, Надією Карповою, Олександром Соломком (частини перша і друга), Діаною Буцко, Олексієм Пасюгою, Олександром Чубукіним, Альоною Сергієнко, Ольгою й Сергієм Сидоровими, Євгенією Грициною, Наталією Криворучко, Інною Швидкою, Павлом Ключником, Ларисою Гнатченко, Діаною Делюрман, Вікторією Гнатюк, Марією Шевченко, Анною Матвієнко, Настею Станко, Іриною Ситнік та Ярославом Юрчишиним.
Нагадаємо, проєкт «Міжнародний Фонд Страхування Журналістів» реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», є частиною програми Voices of Ukraine / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа. Voices of Ukraine / SAFE реалізується в рамках Hannah Arendt Initiative за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини
