На п’ятий рік повномасштабного вторгнення журналістська робота у прифронтових регіонах змінюється разом із самою війною. Дрони, нові ризики, етичні дилеми та внутрішні орієнтири — про це розповідає журналістка Ukrainian Witness Вікторія Гнатюк
Продовжуємо розповідати про роботу журналістів та журналісток у прифронтових і прикордонних регіонах. Ми вже публікували інтерв’ю із Заріною Забріскі (частини перша і друга), Олександром Качурою, Владиславом Сафроновим, Наталею Білокудрею, Сергієм Горбатенком, Євгеном Хрипуном, Анною Калюжною, Поліною Куліш, Надею Сухою, Надією Карповою, Олександром Соломком (частини перша і друга), Діаною Буцко та Олексієм Пасюгою, Олександром Чубукіним, Альоною Сергієнко, Ольгою й Сергієм Сидоровими, Євгенією Грициною, Наталією Криворучко, Інною Швидкою, Павлом Ключником, Ларисою Гнатченко та Діаною Делюрман.
— Вікторіє, на 5-й рік повномасштабного вторгнення війна, безумовно, змінилася. Як це відчувається в журналістській роботі? Які нові небезпеки та виклики постають нині?
— Тут можна одразу виділити найголовнішу, мабуть, проблему — це дрони.
Через їхню величезну кількість зараз набагато важче діставатися певних точок. Якщо йдеться про позиції, то раніше до позиції можна було доїхати і нас висаджували там за 100 м, умовно, від позиції, то зараз до них треба йти пішки. А це може бути 2 км, а може бути 5, 10 і 15.
І ми такі шляхи вже проходили, бо через дрони ні авто доїхати не може: ні бронемашина, тому що це і ризик втратити бронеавтівку, ні звичайною машиною тим паче. Авто одразу привертає увагу.
А йдучи пішки, ти можеш у разі потреби заховатися в тих же посадках, або, якщо, наприклад, є якийсь закинутий бліндаж — можеш у нього заскочити.
А машиною важко навіть доїжджати до певних точок, де в тебе запланована зустріч. Як-ось, наприклад, у Херсоні: там навіть сам під’їзд до міста небезпечний, не кажучи про те, що робиться в місті.
— Як ви даєте раду фізичним ризикам у зоні роботи? Чи змінилися ваші практики безпеки з часом?
— Для себе можу виділити те, що я відмовилася від бронежилетів і касок із написами «Преса», тому що і військові це кажуть, і це вже помітно і самим журналістам: ці написи ще більше привертають увагу ворожих операторів дронів. Журналісти є однією з їхніх пріоритетних цілей, тому краще підлаштовуватися під середовище, в якому ти працюєш.
Якщо це робота з військовими, то в мене є камуфляжний бронежилет, камуфляжна каска. Якщо це робота з цивільними, то ти надіваєш або чорні, або там іншого кольору, з написами «Преса» чи без напису, але підлаштовуєшся більше під оточення, в якому працюєш.
Я відмовилася від бронежилетів і касок із написами «Преса»: ці написи ще більше привертають увагу ворожих операторів дронів. Журналісти є однією з їхніх пріоритетних цілей.
— Чи були випадки, коли ви свідомо вирішували не публікувати матеріал або не показувати певні кадри з міркувань безпеки чи етики?
— Так, такі випадки були. Ще до того, як я працювала на Ukrainian Witness, був у мене матеріал, який пів року лежав у шухляді, бо коли я знімала цей матеріал про артилеристів і піхотинців певної бригади, в ту ніч у них був важкий вихід піхоти — її намагалися замінити. І тоді так сталося, що двоє хлопців не вийшли — вони були двохсоті, але по факту їх вважали безвісти зниклими, тому що їхні тіла не могли витягнути. Їх дуже довго намагалися витягнути. Наскільки я пам’ятаю, це тривало кілька тижнів чи навіть місяців. Когось вдалося витягнути, одне тіло так і не вдалося. Тому стояло питання, як це сприймуть рідні.
І ми домовилися з військовими, що лише коли закінчаться усі процедури, коли повідомлять батькам, коли вони завершать всі процеси навколо цієї історії, — тільки тоді ми зможемо публікувати. І вийшло так, що ми чекали пів року.
З міркувань безпеки певні кадри ми просто можемо прибрати, якщо це стосується горизонту, чи критичної інфраструктури, чи місця, яке може видавати локацію. Це, звісно, ми робимо завжди, тому що це життя людей, які постійно працюють у тому середовищі.
— Які теми для вас особливо складні у висвітленні?
— Це питання безвісти зниклих. І ще це питання ТЦК. В суспільстві настільки ненавидять цю категорію, так само як і поліцейських, що навіть коли ти намагаєшся показати роботу професіоналів, які дійсно роблять свою справу, показати їх з іншого боку, мовляв, так, є й такі, як про них говорять, але є й інший бік, є професіонали, які працюють, які також ризикують життям, — з такими матеріалами дуже важко працювати, бо ти автоматично теж нариваєшся на шалений хейт.
— Чи траплялося, що звичні інструменти журналіста — камера, диктофон, питання — переставали працювати в умовах ризику? Як ви виходили з цієї ситуації?
— В принципі, це залежить і від ситуації, і від журналіста. В мене була історія, коли ми йшли на позиції під Покровськом. І коли ми вже виходили пішки, я автоматично натиснула на кнопку REC і просто пішла. А в цей момент почався артилерійський обстріл чи РСЗВ-обстріл, я вже не пам’ятаю. І камера все це зафіксувала.
Жодних питань ставити не довелося. На камері працювала гармата, яка записала звук. Там не було видно приходів, але прекрасно чути і видно, як ми падаємо на землю, і військовий кричить: «Лягайте, лягайте, лягайте».
Або, якщо вже зовсім критична ситуація, ти не встигаєш витягнути камеру, в тебе завжди під рукою є телефон, або є GoPro, яка фактично завжди в зоні бойових дій увімкнена, якщо на це вистачає карти пам’яті. Тому телефон і GoPro може врятувати в таких історіях.
— Чи є у вас внутрішні орієнтири, коли варто продовжувати роботу, а коли зробити паузу?
— Так буває, коли внутрішньо ти відчуваєш, можеш ти чи не можеш іти в ту чи іншу точку. Навіть коли кажуть, там надто небезпечно, туди не йдіть. Була така історія, коли я внутрішньо відчула, що мені туди потрібно. Мене дуже довго лякали, дуже довго пояснювали, наскільки це небезпечно. Але я допросилася свого, ми пішли — й це насправді вийшла дуже важка і щемлива історія. Ми дійшли до танкістів на позиції, записали дуже емоційне інтерв’ю. Воно стало родзинкою матеріалу, а потім виявилося, що там буквально через місяць-два цей чоловік, командир танку, загинув. І в нашому відео його родина востаннє його побачила живим.
— Якщо згадати один із ваших матеріалів чи проєктів, створених у зоні ризику, — що було найважливішим для вас як автора і як людини?
— Як для людини, це, мабуть, ота історія, коли ми поговорили з командиром танку, який згодом, на жаль, загинув. Як людині мені було важливо, що рідні могли хоча б десь побачити й почути його востаннє, що в них є відео того, про що він говорив, як він це говорив, яким він був, як він спілкувався з чужою людиною, бо, як ми знаємо, часто чужим людям вдається відкритися краще.
Як для автора важливо показати реалії. Не просто якусь вилизану картинку, а реалії і шлях, який проходять, і те, що насправді відбувається на позиціях, і те, як там живуть, що їдять, щоб ці факти не спотворювалися, щоб не спотворювалася картинка того, що відбувається на напрямках.
На це питання можна дати ще багато відповідей. Але справді, перш за все важливо, щоб твій матеріал ставав хоча б якоюсь пам’яттю про загиблого героя.
Колеги, подбайте про себе
Колеги, нагадуємо: журналісти і журналістки, які працюють у небезпечних регіонах, мають можливість безкоштовно застрахувати життя та здоров’я. Це частина ініціативи МФСЖ, що реалізується АНРВУ в партнерстві з українськими та європейськими організаціями.
Подати заявку можуть медійники, які працюють у Херсонській, Запорізькій, Сумській, Миколаївській, Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській, Дніпропетровській областях та прикордонних районах Київщини й Чернігівщини. Більше про умови безкоштовного страхування тут.
Нагадаємо, проєкт «Міжнародний Фонд Страхування Журналістів», організований Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», є частиною програми Voices of Ukraine, що входить до програми SAFE, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Проєкт Voices of Ukraine реалізується в межах Hannah Arendt Initiative
