Операторка Ukrainian Witness Марія Шевченко розповідає про щоденні ризики, про відновлення після відряджень і про головний принцип своєї роботи — повага до людини.
У цій серії ми розповідаємо історії медійників та медійниць, які щодня ризикують життям, аби показати правду. Їхні досвіди — і про роботу з камерою чи словом, і про те, як давати раду небезпекам, що стали буденністю, як підтримувати психологічну стійкість і відновлюватися після травматичних відряджень. Ми говоримо про виклики, які постають перед журналістками й журналістами у війні, про їхні внутрішні орієнтири та етичні дилеми. А також нагадуємо: медійники, які працюють у небезпечних регіонах, мають можливість безкоштовно застрахувати життя та здоров’я в рамках ініціативи Міжнародного фонду страхування журналістів.
Раніше ми вже публікували інтерв’ю із Заріною Забріскі (частини перша і друга), Олександром Качурою, Владиславом Сафроновим, Наталею Білокудрею, Сергієм Горбатенком, Євгеном Хрипуном, Анною Калюжною, Поліною Куліш, Надею Сухою, Надією Карповою, Олександром Соломком (частини перша і друга), Діаною Буцко, Олексієм Пасюгою, Олександром Чубукіним, Альоною Сергієнко, Ольгою й Сергієм Сидоровими, Євгенією Грициною, Наталією Криворучко, Інною Швидкою, Павлом Ключником, Ларисою Гнатченко, Діаною Делюрман та Вікторією Гнатюк.
«Фокусуюся на кадрі, світлі, експозиції, але в разі небезпеки обираю життя і здоров’я»
— Маріє, на 5-й рік повномасштабного вторгнення війна, безумовно, змінилася. Як це відчувається в журналістській роботі? Які нові небезпеки та виклики постають нині?
— Очевидно, що зараз активність дронів і замінування територій — це найбільші ризики. Останні рази ми з колегою Вікторією Гнатюк ходили на позиції пішки 15 км, тому що це безпечніше, ніж їхати автівкою.
Доводиться багато ходити небезпечними територіями, аби дістатися до військових, записати якесь інтерв’ю, познімати роботу. Наразі це найкращий варіант — пересуватися малими групами в супроводі військових, які в разі чого можуть збити дрон або попередити про небезпеку.
— Як ви даєте раду фізичним ризикам у зоні роботи? Чи змінилися ваші практики безпеки з часом?
— Ні, ми, як і раніше, використовуємо всі доступні засоби захисту: шолом, бронежилет, турнікет та аптечку. Без них ми не виїжджаємо і не працюємо.
— Що допомагає вам підтримувати психологічну стійкість у середовищі постійної небезпеки?
— Це хороше питання, тому що дійсно важливо знати, що допомагає підтримувати психологічну стійкість.
Мені допомагає тільки фокусуватися на роботі. З Ukrainian Witness я працюю як операторка, я знімаю. Тому всі мої думки зайняті тим, аби стежити за кадром, за світлом, експозицією, звуком.
У разі небезпеки, звісно, я обираю життя і здоров’я, але до роботи ставлюся надзвичайно відповідально.
Після відряджень для мене дуже важливо відновлюватися: відвідувати масажиста, який розслабляє мої м’язи. Бо навіть якщо здається, що я вмію дистанціюватися від складних історій, — це все одно впливає. Тому важливо вміти вчасно розслабитися і відновитися, щоб ефективно працювати далі.
— Чи були випадки, коли ви свідомо вирішували не публікувати матеріал або не показувати певні кадри з міркувань безпеки чи етики?
— Усі матеріали перед публікацією віддивляються пресофіцери й військові, щоб ми не забули заблурити якийсь кадр, якусь важливу інформацію. Тому з міркувань безпеки ми і знімаємо, відповідно, так, аби режисерам монтажу було менше роботи. І вже на постпродакшені кілька разів неодноразово все віддивляємося, аби, не дай Бог, не було якоїсь помилки.
А щодо етики — у Херсоні ми знімали, як волонтери забирають тіла цивільних із червоних зон, куди дуже складно доїхати, тому що автівки атакують. Я виставляю кадр так, аби мінімально травмувати авдиторію.
— Які теми для вас особливо складні у висвітленні?
— Всі теми непрості, але найболючіше бачити безвихідь і страждання щирих, добрих людей, які вимушені жити в надскладних умовах, проживати величезне горе. Особливо літніх, які тримаються за свої домівки, намагаються зберегти те життя, яке вони будували роками, десятиліттями.
Один чоловік виїхав лише тоді, коли його будинок знищили дронами і він залишився із собачкою та величезною кролицею (вона була рекордсменкою в області, в неї була найбільша вага). Такі історії викликають емпатію, але й засмучують.
Враховуючи весь жах, який пережив цей чоловік, він був настільки добрим, щирим, відкритим і так чесно ділився своїми емоціями, що відчуття емпатії, звісно, працює. Я завдяки цьому відчуттю можу працювати ефективно.
«У стресових ситуаціях я залишаюся спокійною і прошу про допомогу»
— Чи траплялося, що звичні інструменти журналіста — камера, диктофон, питання — переставали працювати в умовах ризику? Як ви виходили з цієї ситуації?
— Звісно, це трапляється дуже часто. Навіть якщо це техніка, з якою я вже давно працюю. Я завжди слухаю звук у навушниках, завжди маю з собою багато різних варіантів СДшок, батарейок, світла, аби вчасно замінити. Але буває, що камера перестає працювати. Вона може перегріватися, вимикатися, петличка відлітати, якийсь проводок перестає працювати.
Але в мене є суперскіл: у стресових ситуаціях я залишаюся спокійною і врівноваженою. Просто роблю те, що можу. Повідомляю про проблему, кажу журналістці, що ми мусимо трошки почекати, поки я спробую все вирішити. Вікторія, — це журналістка, з якою я працюю, — теж уміє трошки знімати. Інколи я забираю її камеру, яка ще працює, і продовжую. Тобто це вміння визнати свою вразливість: що завжди щось може піти неідеально, і сказати про це. Ми з Вікторією працюємо в парі, двоє дівчат, тому носити всю цю техніку буває дуже важко.
Я не соромлюся попросити допомоги, якщо це не заважає роботі військових і взагалі робочому процесу. Завдяки цьому, я думаю, всі наші зйомки і відрядження вдалі: бо ми працюємо як злагоджена команда, можемо чесно сказати одна одній про якісь проблеми, вирішувати їх або думати, як не допустити подібних помилок у наступному відрядженні.
— Чи є у вас внутрішні орієнтири, коли варто продовжувати роботу, а коли зробити паузу?
— Так, вони є, я не можу їх пояснити, навіть інколи самій собі, але я завжди чітко розумію, коли потрібно почекати, перш ніж почати розмову з людиною, коли знімати не варто. І наскільки далеко можна зайти в своїх запитаннях.
Я знімаю досить давно, закінчувала Києво-Могилянську академію, і там, серед іншого, на спеціальності «журналістика» в нас були пари з документалістики, де викладала Катя Горностай. У нас була така вправа, знаєте, називалася «Контакт»: коли потрібно було підійти до незнайомих людей без пояснень, хто ти, що ти, і зняти якусь драматургічну ситуацію, тривалістю від хвилини до двох хвилин. Коли я навчилася знімати ці «контакти» (а це було дуже непросто, тому що перші три дні я просто боялася підійти до людей), це дало таке внутрішнє відчуття розуміння іншої людини без слів лише за рахунок відчуттів, емоцій, якоїсь енергії.
Я зараз трошки говорю як езотерик. Хто знімає і хто давно працює в темі саме документалістики, мене мусять зрозуміти. Тому я завжди спираюся на свої внутрішні орієнтири, вони ще жодного разу мене не підводили.
— Що допомагає вам відновлюватися після важких зйомок чи розмов?
— Банально відпочинок. Після важкого відрядження в нас є правила: ми можемо не приходити на наради в офіс. Ну, і якби в мене не було мого масажиста, я би вже, мабуть, почувалася значно гірше. Тому що мене відновлюють глибинні масажі, плавання. І — я йшла до цього довго — нічого не робити. Або робити щось легке і для власного задоволення. Це такі банальні, але дієві речі.
— Якщо згадати один із ваших матеріалів чи проєктів, створених у зоні ризику, — що було найважливішим для вас як автора і як людини?
— За всі роки роботи я вивела формулу: жоден матеріал і жодна новина, жоден кадр не можуть бути важливішими за людину. Якщо своєю роботою негативно впливаю на життя моїх героїв, значить мені цей матеріал не потрібен. Але, на жаль, я до такого висновку дійшла практичним шляхом.
Розкажу на прикладі однієї історії, коли я працювала в Херсоні, який звільнили. Це був грудень, Різдво. Тоді був дуже сильний обстріл центральної частини міста і ринку. Я пам’ятаю, що там було багато людей, які одразу загинули, багато поранених. Я тоді була продюсеркою для новинної агенції Agency France Press. І тоді я думала, що найголовніша моя задача — бути журналістом, продюсером.
Я ставила запитання, звітувала про ситуацію, але одна картина досі не виходить в мене з голови, тому що, ходячи між рядами ринку, я зустріла жінку, яка сиділа біля свого чоловіка, вже накритого простирадлом: він загинув. Вона була у стані шоку. А я, здається, спочатку поставила їй кілька запитань, і вже коли сама відійшла від шоку від побаченого, я подумала про те, що, мабуть, з мого боку це було неетично. Я ж навіть не подумала запропонувати їй якусь допомогу чи навіть пляшку води, перш ніж поставити якісь стандартні запитання.
Матеріал тоді вийшов в Agency France Press, і він вийшов хорошим, але після цього я перестала працювати продюсеркою для новинних агенцій. І не їздила більше з новинарями. Єдине, на що я погоджувалася, — це працювати з документалістами. Тому що їхній фокус уваги більш людиноцентричний. І для мене основним пріоритетом стала повага до людини.
Тепер, якщо людина відмовляється від публікації після зробленої роботи, для мене це вже є нормальним. Звісно, я завжди думаю про матеріали і хочу, щоб вони вийшли хорошими, цікавими. Задля цього мені нормально подорожувати в якісь зони, де ризик померти набагато вищий, ніж, наприклад, у тому ж Києві. Але в голові я тепер завжди тримаю етику як найвищу цінність.
Колеги, подбайте про себе
Колеги, нагадуємо: журналісти і журналістки, які працюють у небезпечних регіонах, мають можливість безкоштовно застрахувати життя та здоров’я. Це частина ініціативи МФСЖ, що реалізується АНРВУ в партнерстві з українськими та європейськими організаціями.
Подати заявку можуть медійники, які працюють у Херсонській, Запорізькій, Сумській, Миколаївській, Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській, Дніпропетровській областях та прикордонних районах Київщини й Чернігівщини. Більше про умови безкоштовного страхування тут.
Нагадаємо, проєкт «Міжнародний Фонд Страхування Журналістів», реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», є частиною програми Voices of Ukraine / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа. Voices of Ukraine / SAFE реалізується в рамках Hannah Arendt Initiative за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
