«А хто туди (на фронт) має їхати? Хтось повинен показувати, що росія робить з нашими містами? Як вона калічить людські долі та життя. Найбільша моя професійна мрія зараз — зробити фото в момент нашої Перемоги, це була б найбільш ціннісна робота», – говорить знаний в Україні і за кордоном фотограф та журналіст Костянтин Чернічкін.
Він почав висвітлювати війну ще з 2014-го року. Бував на різних ділянках… Отримав поранення та протягом року проходив реабілітацію. За плечима у Костянтина — понад 20 років журналістської діяльності. Він знімав для багатьох закордонних та українських медіа, разом із колегами започаткував агенцію Pole Zoru. Перед повномасштабним вторгненням фотограф відчував професійне виснаження та навіть думав покинути журналістику, однак потім зрозумів, що його досвід потрібен, що робота медійників як ніколи важлива.
Зараз Костянтин продовжує відвідувати гарячі точки на всій лінії фронту як самостійно, так і з закордонними колегами. Знаючи про всі ризики та небезпеку, він оформив страхування від Міжнародного фонду страхування журналістів. Та спеціально для Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» дав ексклюзивне інтерв’ю про те, як доводиться працювати в умовах війни, про інформаційні запити відомих закордонних медіа та поділився «живим історіями» українців, які потерпають від ворожих атак.
Далі продовжуємо розповідь у форматі запитання-відповідь.
— Вітаю, Костянтине. Переглядала Ваші останні роботи, із Покровського напрямку. Вражає, наскільки детально фото може передати настрій, атмосферу, біль, емоції. Але розумію, що водночас — це щоразу великий ризик та сміливість — побувати там, де небезпечно, аби показати обличчя війни. Де публікуєте ці світлини?
— Я працюю з різними закордонними виданнями. Та найбільше — із нідерландською національною газетою NRC Handelsblad. Вона виходить із 1970 року. Офіс розташований в Амстердамі. Коли працюю із журналістами цього видання, то вони покривають для мене страхування, тож я почуваю себе більш-менш спокійно й впевнено. Зараз працював з німецькими журналістами, які теж на фрілансі. Страхування не було, тобто поїздка відбувалася на свій страх і ризик. Тому я звернувся до Асоціації, аби застрахуватися перед відрядженням.
Українські медіа мають унікальну можливість
— Це дуже свідома позиція. Бо насправді оформлення страховки не займає багато часу, проте дає гарантію захисту у непередбачуваних ситуаціях.
— Це правда. Ще в 2014-му отримав поранення, висвітлюючи війну, а потім протягом року проходив реабілітацію. Цілком усвідомлюю, на які ризики йду під час кожної поїздки. Водночас розумію, наскільки важливою є ця робота. Фотодокументування воєнних злочинів — потрібне, аби світ бачив правду про ситуацію в Україні. І це має сенс, адже чим більше голосів звідси лунає, тим більше підтримки для нашої країни.
Їдучи туди, на лінію фронту, я несу відповідальність не лише перед самим собою, а й своїми рідними. Саме тому стараюся максимально підготуватися до поїздки. Уже кілька разів скористався можливістю страхування від Міжнародного фонду страхування журналістів. Це допомагає більше сконцентруватися на роботі. Там ти постійно мусиш контролювати безпекову ситуацію, хвилюватися за наслідки. Але коли є страховка, «гріє» переконання, що я зробив максимум все, що міг, аби мати гарантії підтримки в прикрій ситуації.
Страхування — це надзвичайно велика перевага для українських журналістів. Я знаю багатьох іноземних колег-фрілансерів, які не можуть іноді дозволити собі мати страхування, тож не працюють в Україні. Вони роблять вибір в бік того, що не будуть ризикувати своїм здоров’ям та життям без будь-якої гарантії отримати компенсації потім. Відтак, через це менше історій про нас з’являється у закордонних медіа.
Запах війни та смерті
— Повертаючись до Покровська, яка там ситуація зараз? Наскільки важко працювати на цьому напрямку?
— Була така ідея для матеріалу: зробити репортаж від Дніпра до Покровська, щоб прокласти умовну лінію по трасі Е50, показати, як змінюється життя людей, як працює бізнес. Показати контраст: як у Дніпрі більш-менш активно і безпечно, та як у Покровську — місто повністю спустошене, дуже напружена ситуація. Відчувається запах війни та смерті, там дуже ризиковано залишатися і працювати….
— Коли саме Ви там були, у який період?
— А от перед Новим роком якраз. Нам пощастило, що там було більш-менш тихо, вибухи лунали, десь на околицях пару разів було дуже гучно, думаю, що це були КАБи. От, але в самому місті не було прильотів, лиш дрони чули над головою.
— А як саме налагоджена співпраця із закордонними медіа, вони замовляють певну тематику чи Ви пропонуєте їм ідеї сюжетів?
— По-різному буває. Наприклад, ось з цією нідерландською газетою, ми працюємо в такому форматі, що в них є журналісти, які відповідають за Україну. Вони приїжджають сюди раз на два місяці, днів на десять. І ми їдемо на певну ділянку фронту. Тож у мене достатньо часу для того, щоб попрацювати з іншими медіа, поки є перерва між зйомками.
— Ви працюєте не лише як фотограф, кореспондент, а і як фіксер?
— Роблю все. Я — ніби місцевий провідник, маю зробити фото, але перед тим ще повинен організувати процес, допомогти з пошуками історій, героїв. Про все розказати колегам. Вони теж стежать за подіями у нас, але вони ж там, а я тут. Тож я для них — очі й вуха, все.
Чи звик світ до війни
— Які теми про Україну наразі цікавлять закордонну аудиторію? Що саме вони хочуть бачити на світлинах? Як змінилися побажання щодо контенту з початку повномасштабного вторгнення?
— Загалом, якщо казати про західну пресу, з якою я працював, то їх більше цікавлять людські історії. Вони прагнуть показати війну через якісь інші приклади, подивитися на це з іншого боку. У них достатньо професійності та дистанції для того, щоб це побачити. Вони намагаються через людину, через якусь побутову проблему відчути «присмак війни». Можливо, це тому, що їх аудиторія не має того досвіду, який маємо ми, — травматичного та гострого. Тож закордонні журналісти намагаються достукатися до аудиторії через якісь зрозумілі для них кейси. Розповідаючи про стосунки, бізнес і так далі. І саме там «намацати» цю війну. Достатньо цікавий підхід.
Працюючи з іноземними журналістами, я маю достатньо часу, аби осмислити все побачене, маю більше часу на творчість, адже не працюю як новинний репортер.
— Чи готові наші закордонні колеги до відряджень на небезпечні території, до воєнних ризиків?
— У кожного медійника, та й просто людини, є межа, де вона готова побороти страх і працювати. Якось ми з одним із закордонних журналістів мали поїхати «на нуль». Це був 2022-й, Миколаївщина. З нами був пресофіцер, і в останній момент, коли всі вже були готові, у бронежилетах та касках, мій колега з Нідерландів відмовився їхати. Чи є сенс взагалі ризикувати? Я сказав, що їду сам. Та коли ми добиралися до одного з блокпостів, з нами зв’язався той журналіст та повідомив, що він передумав і готовий працювати. Тобто у людини всередині відбувалася серйозна внутрішня боротьба самим із собою. Зараз ми з цим медійником де тільки не бували. Він продовжує показувати війну в Україні.
Хочу сказати, що іноземні журналісти, які приїжджають до нас, — дуже сміливі люди. Вони не бояться вийти зі своєї зони комфорту, зі своїх комфортних офісів, комфортного міста. Вони їдуть сюди, ризикують життям, щоб показувати своїм країнам правду, що тут відбувається. Це викликає лише повагу.
— Чи відчуваєте, що світ звик до війни в Україні?
— Усі медійники, з якими працював, розуміють важливість української тематики у світі, і вони все одно намагаються запропонувати своїй аудиторії цю тему, може, «під іншим соусом». Все одно Україна присутня. Окей, з’явився Ізраїль, з’явились вибори в США, але це не значить, що Україну просто забули.
Тут є ще інший момент — висвітлювати війну — це недешево. Кожна медіа рахує бюджет. Відрядження, страхування журналістів — це чималі гроші.
На фото — неповторний досвід українців
— А що ж найбільше зачіпає аудиторію на фотографіях? На чому фокусуєтесь?
— Мене більше цікавлять людські історії, долі, як на них вплинула війна. Той досвід, який ми переживаємо всі тут, в Україні, можна у кіно побачити, чи книгу прочитати. Навряд чи хтось у світі зараз має такий досвід.
— Чи змінила повномасштабна війна професійне сприйняття фотографії? Можливо, Ви тепер під іншим ракурсом дивитесь на людей?
— Я вже давно в журналістиці, і десь у 2021-му році думав, що виснажився. Мені вже не цікаво було продовжувати цю кар’єру насправді. Якось вона мене не надихала. Та коли почалась повномасштабна війна, маючи багато контактів з людьми та ЗМІ, я відчув, наскільки це важливо, те, що ми робимо. Наскільки мій досвід потрібний, наскільки те, що я вмію, цінується. І саме це додало мені сенсів працювати, робити те, що я зараз роблю.
— Цікаво, а яка була Ваша перша світлина з 24 лютого 2022 року? Десь опублікували її потім?
— Першим завданням тоді було евакуювати мою родину, дружину та дітей у безпечне місце. За день до вторгнення, 23 лютого, я працював із журналістами NRC, ми знімали опитування в парку в Києві. Журналістка запитувала людей, чи вони готові захищати свою Батьківщину, якщо завтра почнеться війна. Усі вже були напружені, але все одно це звучало теоретично. А наступного дня все стало максимально реальним. На той момент я працював у The Kyiv Independent. Ми сиділи всю ніч з колегами в чаті та моніторили ситуацію. Було багато новин.
Евакуювалися посольства, кораблі були в Чорному морі, щось відбувалось на півночі, на кордоні з Росією, із Білоруссю. Потім Путін вночі виступав. Я вже збирався в дорогу, щоб вивезти родину.
Їдучи з Києва, знімав усе на телефон. Тоді було дуже страшно і незрозуміло, що буде завтра і до чого це може призвести. Потім я робив фотографії на кордоні, коли ми стояли у величезній черзі в авто, там були 30-кілометрові затори, батьки з дітьми, які хотіли перетнути кордон з Польщею. Люди розводили багаття, грілися, ночували просто неба. Моя родина виїхала, а я залишився в Україні. Разом із колегами ми показували те, що відбувається. До речі, мої перші світлини, зроблені у перший період вторгнення, були опубліковані в закордонних медіа, у The Kyiv Independent також. Їх використали для ілюстрування історії письменниці Бабкіної у Reporters.
Професійна деформація
— Куди зараз найскладніше їхати? Які напрямки найбільш небезпечні?
— Найстрашніше їхати — туди, де стріляють. Там, де військові, найнебезпечніше, це 100%. Але мені вже дуже складно говорити про безпеку з позиції нормальної, здорової людини. У всіх нас, журналістів, які висвітлюють війну, відбулася певна професійна деформація. Часто ми не маємо страху там, де страшно і небезпечно. Коли я зібрався у Покровськ, мене багато питали, нащо туди поїхав. Я відповів: «Ну вибачте, але хтось має туди їхати і показувати, що росіяни роблять з нашими містами. Хтось має показувати, до чого це призводить. Як калічаться людські долі і життя». На це дивитися дуже складно, і саме фотографія дозволяє хоча би якось доторкнутися до цього. Відчути цей біль війни. Відчути наслідки, зрозуміти щось, побачити.
— Яка світлина є найбільш цінною для вас за ці три роки?
— Багато насправді різних є фотографій, які мені здаються вдалими. Вони передають людські емоції, якісь зустрічі, прощання. Різне знімав… Часто за ці три роки доводилося плакати з камерою і переживати дуже драматичні речі. Неможливо не пропускати через себе, не співчувати…Я знаю колег, які не витримували і йшли з професії. Вони казали, що більше не можуть.
— Давайте на завершення про позитивне — нашу перемогу. Яке фото зробите тоді?
— Хотілося б дожити до того моменту, щоб зробити такий знімок — Перемоги, і тоді можна було б сказати, що це — найцінніше та найважливіше, що зробив.
— А далі — буде відродження і відбудова України, так що Ваша робота буде мати сенс.
— Я згоден, що далі ще багато роботи. Потім будуть інші сенси. Працюємо.
Розмову записала Наталія Бурлаку
Нагадаємо, що проєкт страхування реалізує Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» разом із партнерами. Ініціатива є частиною програми «Голоси України» Voices of Ukraine, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа European Centre for Press and Media Freedom ECPMF. «Голоси України» (Voices of Ukraine) реалізується у межах Ініціативи Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Initiative) і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини (German Federal Foreign Office).
