Директорка харківської медіагрупи «Об’єктив» Вікторія Аннопольська — про гнучкі протоколи безпеки в сірій зоні, рішення про звільнення, маркери втоми та місію прифронтового видання
Робота регіонального видання поблизу лінії фронту — це щоденний іспит на виваженість. Тут не працюють шаблони мирного часу: ризик обстрілів вимагає змінювати формати на ходу, а висока напруга змушує керівника бути не контролером, а опорою для команди. Досвід директорки медіагрупи «Об’єктив» Вікторії Аннопольської показує, як прифронтовому медіа вдається берегти людей, розпізнавати власні тривожні сигнали і зшивати свою розпорошену громаду.
Безпека в сірій зоні та внутрішній ресурс
Для медіа, що працює поруч із зоною активних бойових дій, безпековий алгоритм — це гнучкий інструмент оцінки обставин. Коли виїзд на об’єкт перетворюється на загрозу для життя, єдино правильним рішенням є зміна формату, а не гонитва за ексклюзивом.
— Під час підготовки матеріалу про Козачолопанський старостинський округ і евакуацію людей територія досить довгий час була під щільним обстрілом і фактично перетворилася на сіру зону, — розповідає Вікторія Аннопольська. — Ми двічі переносили виїзд, але безпекова ситуація не покращувалася. Тоді я ухвалила рішення змінити формат: ми не відмовилися від теми повністю, оскільки голоси людей з прифронтових територій критично важливі, але провели інтерв’ю онлайн через безпечніші канали зв’язку. Наша політика базується на принципі: «Жоден матеріал не вартий життя і здоров’я журналіста».
Так само суворо в редакції ставляться й до безпеки спікерів. Якщо герой перебуває в окупації чи під обстрілами, в матеріалах використовують псевдоніми, відмовляються від чутливих фото та приховують деталі, а читачам відкрито пояснюють причини конфіденційності.
Принагідно нагадуємо колегам про можливість безкоштовно застрахувати життя та здоров’я від Міжнародного фонду страхування журналістів: це важливий інструмент, яким ви можете скористатися, подавши заявку вже зараз.
Коли ж фізична небезпека минає, на перший план виходить турбота про психологічний стан. У колективі діють чіткі інструменти підтримки — від сесій із психологами та регулярних вихідних до правила не залишати людину наодинці з важким досвідом.
— Після складних і травматичних подій (і це не обов’язково відрядження) найголовніше — не вдавати, що нічого не сталося. Ми сідаємо і говоримо; не лише про робочі моменти, а й про емоції. Ми розмовляємо. Якщо потрібен спокій і відновлення, то можна одразу взяти вихідні, а команда «підстрахує» усі робочі процеси.

Водночас робота в умовах тривалого стресу вимагає від керівниці вміння вчасно розпізнавати й власні сигнали перевантаження. Для Вікторії головним показником є поява внутрішніх сумнівів у своїх діях та відчуття втрати контролю.
— Щойно я це помічаю, я свідомо «вимикаюся» з інформаційного потоку. Мені допомагає фізичне перемикання — робота з рослинами, догляд за ними або створення якоїсь красивої декоративної речі для інтер’єру. Це дає чіткий цикл: дія — видимий результат, чого часто бракує в довгостроковій медійній роботі під час війни.
Читати також: АНРВУ запускає Програму відновлення медійників як відповідь на виклик професійного виснаження
Прифронтовий менеджмент: непопулярні рішення, сталий темп і відмова від суєти
Приймати рішення про розставання з працівниками під час війни — один із найважчих іспитів для керівниці медіа, адже кожна людина здається незамінною. Втім, намагання бути «зручною для всіх» лише шкодить справі, тож уміння сказати тверде «ні» захищає стабільність усього колективу.
— Найскладніше — приймати рішення про розставання з людьми в умовах кризового часу, коли здається, що кожен співробітник на вагу золота. Мені доводилося говорити тверде «ні» і зупиняти процеси. Наслідки були складними емоційно, але в результаті колектив ставав міцнішим.
Керівний стиль Вікторії змінився й завдяки навчанню у програмі WIN Leadership Accelerator. Головним висновком стала відмова від хаотичної поспішності на користь системності й чіткої структури.

— Я сповільнилася, даю більше часу команді на сприйняття та осмислення мого рішення, на адаптацію до перетворення робочих процесів, на вивчення нових інструментів. І це вплинуло на якість впровадження змін. Крім того, самі процеси стали набагато більш структурованими — ми чіткіше розподіляємо зони відповідальності, що знижує рівень тривожності в колективі.
Досвід навчив медіалідерку цінувати власний ресурс і не витрачати енергію на марні пояснення тим, хто не налаштований на спільну роботу.
— На початку здається, що треба витрачати сили на пояснення кожному. Згодом розумієш: краще пильно вдивлятися в людей — не вимагати неможливого від тих, хто виснажений, або не налаштований на процес, а головне — не витрачати дорогоцінний час та енергію на тих, хто не зацікавлений у спільному результаті.
Контент, що дає відчуття контролю, та медіа як «шов» для громади
Формуючи редакційний порядок денний, медіа відмовляється від мови паніки. Замість залякування читачам пропонують фахову аналітику й розбір ситуацій, які безпосередньо впливають на життя в регіоні. Великий відгук отримують екологічні теми та матеріали про критичну інфраструктуру.
— Дуже сильним за відгуками був матеріал на екологічну тематику — про Печенізьке водосховище та реальні ризики руйнування дамби, а також розбір ситуації з лісами, затягнутими оптоволокном. Люди реагують на те, що безпосередньо стосується їхньої безпеки та середовища проживання в регіоні. Це спрацювало, тому що ми не просто лякали, а пояснювали експертно, чого очікувати і як діяти, даючи людям відчуття контролю над ситуацією через інформацію.
У питанні фінансової підтримки редакція також спирається не на інтуїцію, а на дослідження. Разом із залученими експертами медіагрупа вивчає посильні для прифронтового регіону інструменти, як-от запуск клубів читачів та спеціальних опцій меценатської підтримки.

А головною місією та цінністю роботи медіа в умовах війни залишається збереження спільноти, географічно розпорошеної через війну.
— Наша суперсила зараз — бути «швом», який зшиває розірвану громаду. Ми допомагаємо тим, хто виїхав, розуміти, чим живе їхнє рідне місто, містечко або село, які процеси тут відбуваються, і водночас даємо голос тим, хто залишається під загрозою. Це створює спільний інформаційний простір і не дає людям втратити зв’язок зі своєю ідентичністю та домом.
БЛІЦ: 5 речей, які я знаю тепер
- Річ, яку я перестала робити як керівниця. Брати всю відповідальність за результат команди виключно на себе, забуваючи про делегування.
- Річ, яку я почала робити щодня. Аналізувати пріоритети й залишати час на стратегічне бачення замість поточних завдань.
- Рішення, якого більше не боюся. Звільнитися і звільнити.
- Помилка, яка мене багато чого навчила. Намагатися бути зручною для всіх замість того, щоб приймати непопулярні, але необхідні для редакції рішення.
- Одна порада молодій журналістці, яка прагне стати лідеркою. Не спіши, краще вдивляйся в можливі наслідки прийнятих рішень; якщо впевнена в рішенні — впроваджуй, незважаючи на критику (її буде багато).
***
«Міжнародний Фонд Страхування Журналістів» реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» в межах програми SAFE (раніше Voices of Ukraine), яку координує Європейський центр свободи преси та медіа (ECPMF) у рамках Ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Нагадаємо також, що WIN Leadership Accelerator реалізовувався в рамках програми АНРВУ «Сильніші Разом: гендерна рівність та інклюзивність»: це один із трьох ключових напрямків проєкту «Сильніші Разом», спрямований на розвиток лідерських навичок та кар’єрний коучинг у межах програми Women in News






