Головна загроза свободі преси в цю цифрову епоху — не дефіцит новин, а їх надлишок та фрагментація. Коли тисячі окремих фактів не поєднуються в розуміння, як насправді працює влада, свобода слова може перетворитися на «свободу писати в порожнечу».
Про це у своєму есеї до Всесвітнього дня новин (World News Day 2026) пише співзасновниця ZEG Network, Coda Story і The Atlas Наталія Антелава, порівнюючи радянську цензуру з викликами алгоритмічного сьогодення.
Ми переклали для вас цей есей грузинської журналістки українською.
Читайте також: Урок України: стійкість редакцій робить свободу преси реальністю
***
Нещодавно я перечитала щоденники свого батька за 1960-ті роки: сторінки поспішних записів амбітного двадцятирічного чоловіка, який був розлючений лицемірством і несправедливістю, що його оточували.
Роками я читала його щоденники як свідчення життя розчарованої людини, яка намагалася займатися професією, позбавленою системою її призначення. Він був журналістом у країні, де реальність була написана наперед: Радянському Союзі.
Цього разу я прочитала їх як суворе попередження: якісна журналістика може існувати без вільної преси.
В епоху штучного інтелекту та відродження авторитаризму ми ризикуємо відтворити ту саму пастку в іншій формі: окремі журналістські матеріали все ще можуть мати значення, тоді як журналістика в цілому стає нерелевантною для здатності суспільства розуміти самого себе.
Порівняння може здатися абсурдним. Радянська система цензурувала те, що люди могли знати, водночас завалюючи їх однією офіційною версією історії. Сьогоднішнє інформаційне середовище працює майже навпаки: не одна офіційна історія, а нескінченна їх кількість; не дефіцит, а надлишок.
Алгоритми та компанії, що стоять за ними, ранжують, фільтрують і дедалі більше синтезують більше інформації, ніж будь-хто з нас здатен опрацювати. Факти можуть широко поширюватися, так і не складаючись у цілісну картину. Фрагментуйте правду, персоналізуйте її, потопіть її в надмірі — і придушення стає менш необхідним. Шум виконує роботу цензури.
Це має значення, тому що ми й досі розуміємо свободу преси передусім через цензуру: чи можуть журналісти публікувати те, що влада хоче приховати, і чи можуть вони вижити, роблячи це? Коли їх ув’язнюють або вбивають, напад очевидний. Набагато важче розпізнати пресу, яка формально залишається вільною, але втрачає своє призначення.
Щоденники мого батька показують карикатурну версію цього явища. Він почав свою кар’єру у величезній радянській мережі робітничих і селянських кореспондентів, створеній, зокрема, для викриття місцевих провалів. Такі репортери, як він, могли викривати корупцію, документувати зловживання, а іноді навіть домагатися звільнення чиновника. Чого вони не могли робити, так це простежувати історію вище — від чиновника, який не впорався зі своїми обов’язками, до систематичного контролю вже над самою системою.
М’якші версії цієї моделі сьогодні проявляються в Індії та Туреччині: журналісти й досі викривають корупцію та зловживання, навіть попри те, що правовий, політичний та економічний тиск ускладнює подальше простеження цих історій до систем, які їх породжують.
У Сполучених Штатах, де надзвичайно якісна журналістика й надалі існує у великій кількості, інституції, які мають можливості поєднувати окремі факти, зазнають дедалі більшого політичного та регуляторного тиску. Disney подає позов проти Федеральної комісії зі зв’язку (FCC) через попередні перевірки ліцензій станцій ABC, які компанія вважає помстою; FCC заперечує це твердження. Paramount заплатила 16 мільйонів доларів для врегулювання позову президента проти CBS у той час, коли її злиття зі Skydance на суму 8,4 мільярда доларів очікувало на схвалення FCC. Злиття було схвалене через кілька тижнів. Ніхто не забороняв жодної історії. Але інституції, здатні скласти ширшу картину, стають дедалі вразливішими перед владою.
Географія авторитаризму також змінилася. Для мого батька, хоч би наскільки небезпечно було її перетнути, існував світ за межами Берлінської стіни. Він пішов на величезний особистий ризик, коли почав таємно працювати журналістом для Radio Liberty — радіомовника, що фінансувався США та передавав нецензуровані новини до Радянського Союзу.
Сьогодні авторитаризм більше не обмежений чіткими кордонами. Залізна завіса розкололася на тисячі цифрових бар’єрів, що проходять крізь райони й навіть родини. Ця фрагментація створює умови, якими авторитарні рухи вміють користуватися: ослаблену спільну реальність і невизначеність щодо того, що взагалі щось означає.
Значна частина цієї фрагментованої інформаційної системи створена жменькою впливових чоловіків у Кремнієвій долині, чиї технології формують те, що ми бачимо, і те, як ми це розуміємо. Це ставить Америку в центр разючого перевороту: колись вона була захисницею вільної преси, а тепер допомагає послаблювати спільну реальність, від якої залежить вільна преса. І це, можливо, більше, ніж Трамп. Він лише використовує фрагментовану інформаційну систему, яка була створена до нього і переживе його.
Частково фрагментація — наша власна провина, журналістів. Теорії змови мають успіх, тому що пропонують те, чого шукає аудиторія: цілісне пояснення того, як влаштований світ. Журналістика може створити таку картину, не вигадуючи реальність, але для цього потрібні час і гроші. Цілодобовий новинний цикл штовхає в протилежному напрямку, заганяючи редакції в рамки окремих тематичних напрямів, оновлень і фрагментів.
Нам не бракує якісної журналістики; нам бракує достатньої кількості журналістики, яка поєднує її фрагменти. Люди не живуть у межах окремих тематичних напрямів, і все ж більшість редакцій висвітлюють конфлікти навколо шкільних рад, вибори, технології, ціни на продукти харчування, війни та торговельні маршрути як окремі історії. Відновлення місцевих новин цілком слушно стало центральним демократичним проєктом у Сполучених Штатах. Але висвітлити кожну окрему точку — не те саме, що накреслити карту. Якщо ці точки ніколи не поєднуються, преса може залишатися зайнятою, продуктивною і технічно вільною — і водночас так і не розповідати нам нічого про те, як насправді працює влада.
Тепер, у Сполучених Штатах, я іноді відчуваю, що світ із щоденників мого батька знову постає перед очима. Він би впізнав небезпеку: багато правди, але система, яка не дає їй скластися в єдине ціле. Радянські дисиденти розуміли: коли правда опиняється в пастці, потрібно будувати маршрути, які перенесуть її туди, де вона зможе поєднатися з іншими фактами й мати значення.
Задовго до падіння Берлінської стіни під нею проходили тунелі. Самвидав, закордонні радіопередачі, голоси з іншого боку: разом вони створювали маршрути в обхід радянської системи, поєднуючи людей усередині неї з людьми за її межами.
Сьогодні ми живемо серед незліченних фрагментів реальності, кожен із яких циркулює за власними невидимими стінами. Журналістика не може знести ці стіни. Але вона може прокопати під ними тунелі. «Панамські документи» показали, що відбувається, коли сотні журналістів із різних країн разом працюють з одним і тим самим матеріалом: фрагменти перетворюються на картину того, як працює влада.
Нам потрібно більше тунелів — і вони не можуть зупинятися біля стін редакцій. Вони мають перетинати дисципліни й кордони, поєднувати місцеве з глобальним і долати дедалі більшу відстань між журналістами та людьми, до яких вони намагаються достукатися. Вільній пресі тепер потрібні альянси не лише проти цензури, а й проти фрагментації. Без них свобода преси ризикує перетворитися не більше ніж на свободу публікувати в порожнечу.
***
Довідка
Загальний інформаційний тиждень кампанії триватиме з 25 вересня по 1 жовтня, а її кульмінаційний день — 28 вересня — збігається з Міжнародним днем ООН за загальний доступ до інформації.
Співорганізаторами глобального руху виступають Всесвітній форум редакторів WAN-IFRA (World Editors Forum), Канадська журналістська фундація (Canadian Journalism Foundation) та Project Kontinuum.
