У часи війни та масованого інформаційного хаосу суспільство шукає факти, яким можна довіряти. Але за кожною перевіреною публікацією медіа стоїть тиха робота та надлюдська стійкість українських журналістів, які попри все працюють у своїх регіонах.
Сьогодні, 28 вересня, коли світ відзначає Всесвітній день новин (World News Day 2026), про досвід незламності українських регіональних редакцій у своєму есе пише директорка АНРВУ Оксана Бровко.
Оригінальний текст написаний англійською, ми підготували для вас переклад.
Читайте також: «Обирай якісну журналістику»: АНРВУ долучається до Всесвітнього дня новин 2026
***
Близько 80% накладу місцевої української газети згоріло внаслідок російської атаки. Саму редакцію вже було зруйновано. Та газета все одно мала дійти до своїх читачів.
Газета «Межівський меридіан» виходить для мешканців Межівської громади на Дніпропетровщині, приблизно за 20 кілометрів від лінії фронту. Війна розкидала людей по різних місцях. Більшість виїхала. Дехто залишився, попри постійні обстріли. Приміщення редакції було зруйноване, але журналісти не припинили випускати газету й доставляти її тим, хто залишився в Межовій, а також тим, хто виїхав в інші місця.
Коли внаслідок атаки було знищено більшу частину останнього накладу, наша асоціація та міжнародні партнери допомогли газеті надрукувати його повторно. Зрештою передрукований наклад дістався читачів.
Я бачила відео, на якому люди отримують ці примірники. Вони просто не забирали свіжий номер — вони тримали в руках щось, що пов’язувало їх із домом. Для багатьох дім уже не існує таким, яким був до війни. Газета зберігала імена їхніх сусідів, знайомі вулиці, місцеві історії та пам’ять про звичайне життя.
Понад два десятиліття я працюю з незалежними регіональними медіа в Україні. До початку повномасштабного вторгнення значна частина нашої роботи полягала в тому, щоб допомагати місцевим медіа ставати сильнішими та фінансово стійкішими. Війна змінила саме питання, яке ми перед собою ставили. Тепер воно звучало так: як узагалі допомогти їм продовжувати працювати?
Наше завдання полягало в тому, щоб поєднувати нагальні потреби з партнерами, які могли на них відреагувати, і перетворювати окремі ініціативи підтримки на дієву мережу. Українські редакції ділилися технікою, контактами та рішеннями. Міжнародні партнери надавали екстрену допомогу, технології та експертизу. Разом ми допомагали медіа продовжувати роботу навіть тоді, коли вони втрачали офіси, електроенергію, зв’язок або джерела доходу.
Сьогодні питання знову змінюється: як перетворити набутий досвід на стійкість, якою можна ділитися з іншими?
Міжнародна медійна спільнота була поруч з українськими редакціями тоді, коли ми найбільше цього потребували. Ця підтримка допомогла незалежним медіа вижити й продовжити працювати для своїх громад. Але ми не лише отримували солідарність від партнерів. Ми теж можемо багато чого дати цим партнерствам: здобуті важким досвідом знання про те, як підтримувати журналістику на плаву, коли звичні системи перестають працювати.
Уявіть свою редакцію сьогодні. Що станеться, якщо раптом зникне електрика? На годину? На день? На кілька днів? Чи знатиме ваша команда, що робити? Чи зможете ви продовжувати випускати матеріали без паніки?
Ми знаємо, що це означає. Нам довелося цього навчитися.
Ми навчилися працювати під час тривалих відключень електроенергії, підтримувати зв’язок, коли інфраструктура виходить з ладу, захищати дані й техніку, організовувати резервні системи та забезпечувати роботу редакції, коли перебувати у фізичному офісі більше небезпечно.
Газета «Одеське життя» випустила свій тисячний номер під час блекауту — без опалення, працюючи в темряві. Я й досі зберігаю цей номер у своїй бібліотеці. Він нагадує мені, що стійкість — це не абстрактна риса характеру. Це низка практичних рішень, які ухвалюють люди, знаючи, що їхні читачі чекають на них.
Жодна редакція не повинна вчитися цього таким важким шляхом. І світ не має чекати на чергову війну, щоб зрозуміти, як редакції можуть працювати в умовах перебоїв і криз.
Те, чого ми навчаємося в Україні, не обов’язково має залишатися лише українським досвідом.
Важливий урок полягає не просто в тому, що редакціям потрібно ставати стійкішими. Стійкість має бути спільною спроможністю, а не відповідальністю окремої редакції.
Невелика регіональна редакція не може самотужки створити всі необхідні системи безпеки, резервні процеси, технічні рішення чи спроможності для роботи в надзвичайних ситуаціях. Але мережа медіаорганізацій може дати окремим редакціям можливості, які вони ніколи не змогли б створити власними силами. Запасний друкарський верстат може бути не менш важливим, ніж грант, а спільний протокол безпеки — не менш важливим, ніж обладнання.
Цей досвід змінив моє бачення ролі медіаасоціацій та міжнародних мереж. Їхня цінність не лише в тому, щоб розподіляти ресурси. Вони поєднують людей, знання та можливості ще до того, як криза зробить ці зв’язки конче необхідними.
Саме так я тепер розумію медійну солідарність: не як благодійність, а як систему, у якій досвід, ресурси та відповідальність рухаються в обох напрямках. Ми отримували підтримку, коли вона була нам потрібна. Тепер ми можемо ділитися тим, чого навчилися.
Є й ширша причина це робити. Коли місцева редакція зникає, громада втрачає не просто ще одне медіа. Вона може втратити людей, які знають її вулиці, установи, проблеми та мешканців. Під час кризи це локальне знання може бути не менш важливим, ніж самі новини.
Це також питання свободи преси. Ми часто визначаємо свободу преси як право вільно збирати й поширювати інформацію, публікувати матеріали та висловлюватися. Але саме право публікувати мало що означає, якщо редакція втратила можливість це робити.
Під час кризи свобода преси стає питанням спроможності: чи можуть журналісти продовжувати працювати, коли їхню редакцію зруйновано, немає електроенергії, обвалюються доходи або мешканці громади змушені залишити свої домівки?
Саме тому стійкість редакцій — не щось окреме від свободи преси. Це одна з умов, які роблять свободу преси реальною.
Я також знаю, що таке солідарність, із власного досвіду.
У перші дні повномасштабного вторгнення я евакуювала своїх дітей із-під Києва, де вже почалися вибухи. Ми дісталися Вінниці, де місцевий видавець Олександр нагодував мене та моїх дітей тарілкою борщу.
Я досі пам’ятаю її смак.
Тоді я не думала про медійні партнерства чи стійкість. Я думала лише про те, як вивезти дітей у безпечне місце. Через роки, коли я думаю про те, що насправді означає солідарність між людьми — і між медіаорганізаціями, — я досі згадую ту тарілку борщу.
Ми часто говоримо про солідарність у контексті фінансування, обладнання та інституційних партнерств. Усе це важливо. Але в основі солідарність — проста річ: коли хтось опиняється в біді, ти не даєш йому залишитися самому.
Саме це ми отримали від міжнародної медійної спільноти. Саме це українські медіа давали одне одному. І тепер ми можемо передавати це далі.
Нам довелося засвоїти ці уроки дуже дорогою ціною. Ділитися ними — один зі способів зробити так, щоб іншим не довелося проходити через те саме.
Цю статтю опубліковано до Всесвітнього дня новин — глобальної кампанії, яка привертає увагу до важливої ролі журналістики у забезпеченні людей достовірними фактами й допомозі їм розуміти, що відбувається.
Довідка
Загальний інформаційний тиждень кампанії триватиме з 25 вересня по 1 жовтня, а її кульмінаційний день — 28 вересня — збігається з Міжнародним днем ООН за загальний доступ до інформації.
Співорганізаторами глобального руху виступають Всесвітній форум редакторів WAN-IFRA (World Editors Forum), Канадська журналістська фундація (Canadian Journalism Foundation) та Project Kontinuum.
