Медійниці сьогодні — змінюють рід своєї діяльності і служать у лавах Сил оборони чи волонтерять; їздять на передову й висвітлюють перебіг війни, пишуть історії військових, керують редакціями; релокуються разом зі своїми медіа, шукають нові моделі фінансування тощо. Ми ж нині починаємо серію розмов про українських жінок, зокрема медійниць, у війні. Наша перша співрозмовниця — Олена Шарговська, журналістка, редакторка, перекладачка, яка під час війни змінила фах і стала парамедикинею.
Чим є нині Міжнародний день за права жінок? З одного боку, маємо радянський спадок, який викликає криву посмішку на словосполуку «8 березня»: спрацьовують асоціації з тюльпанами, кліше а-ля «найкраща половина людства», «наші красуні» і так далі. З іншого боку, значення цього дня переосмислюється: від свята він переходить радше в розряд «дня інформування про». Подекуди, щоб уникнути неприємних відсилок до радянського свята, розмови про права жінок розширюють. Десь цій темі присвячують весь березень, десь виходять на рівень прав людини загалом чи інклюзивності й забезпечення прав різних груп.
— Олено, жінок в українській армії стає дедалі більше. Пам’ятаю, раніше були проблеми з жіночою формою. Тепер Міноборони повідомляє про партію літньої жіночої форми, зараз тестують демісезонну й зимову, говорять про зручну жіночу білизну тощо. Ти була парамедикинею на фронті двічі: до повномасштабного вторгнення й тепер. Чи змінилася ситуація? Як узагалі ви з посестрами давали тому раду?
— Я ніколи не відчувала це як проблему. По-перше, ще з першого періоду я звикла, що сама собі все забезпечую, і тоді цього в принципі в нас не було. То зараз дуже легко собі замовити, підібрати форму, придбати, вибір величезний. А тоді я була щаслива, коли волонтери привезли — і я підібрала штани по своєму розміру, а не на три розміри більші.
А так в армії мені видавали й жіночу форму, уже в 2022-му, тобто над цим почали працювати все ж таки раніше. Було складно підібрати, бо в мене зовсім маленький розмір, але таки знайшли. Так що я це не відчула як проблему.
Звісно, тут залежить, бо в мене є й ті, хто готовий підтримати, і волонтери є. Якось я з подругою пішла в магазин вибирати собі штани, але не було мого розміру моделі, яку я собі пригледіла, а були подібні штани, й мені здалося, що це задорого. Я їй кажу, а вона: «Ні, це буде моя волонтерська допомога, я тобі дарую все, навіть не обговорюю». Тобто в мене це весь час якось перекривалося. Плюс є організації, які опікуються саме жінками, той самий Жіночий ветеранський рух.
— «Ветеранка»?
— Так, з якими я спілкуюся з дня його заснування. Але так, вони борються й за це, і, напевно, за це варто боротися з огляду на те, що справді багато жінок в армії, і стає все більше. З білизною мені взагалі незрозумілий момент, тому що кожен собі підбирає, це індивідуально, в чоловіків теж так. Я це сприймаю більше як ідеологічний момент.
— Ти згадала про організацію, про «Ветеранку». Які ще організації, ініціативи в твоєму досвіді були помічними?
— О, це дуже класно було, що вони підключилися свого часу, допомогли. Я їх пам’ятаю як Жіночий ветеранський рух, офіційно вони називаються рух «Ветеранка». І вони, попри назву, дуже багато допомагають жінкам і дівчатам в армії, забезпечують. Зараз вони переключилися на масштабніші проєкти, бо, напевно, — це вже я від себе трактую, — якимись дрібнішими побутовими штуками ти можеш себе забезпечити: засоби гігієни і все таке. Але я трошки повернуся й уточню, що мала на увазі, коли казала, що це більш ідеологічне питання. Це зміна ставлення. Жінки є рівноправною частиною армії, яких так само треба забезпечувати тим, що вони потребують. Тобто ця форма і решта — це частина цього визнання.
— Так, це важливо. Бо в процесі ти можеш собі самостійно підібрати одяг, якщо щось не підійшло, але важливо, щоб узагалі була можливість скористатися наданим державою. Щоб жінки в армії були видимими. Тепер ця сфера розширюється і рухається до нормалізації. І так ми плавно переходимо до питання сексизму, дискримінації. Можливо, не завжди в діях, а у сприйнятті. Розкажи зі свого досвіду, чи ти стикалася з такими проявами.
— Мені пощастило, хоча не можу сказати, що я взагалі не стикалася з оцим неприйняттям, із якоюсь позитивною дискримінацію, яка теж дуже вибішує і заважає. Коли тебе не пускають у якісь складніші умови тільки тому, що ти жінка. Це ображає, це заважає, власне, працювати.
Я завжди відстоювала це. Я не приймала і не сприймала, і я не знаю жінок, які б до цього ставилися як до компліменту чи якогось позитиву «мене цінують і мені від цього приємно». Ні, не знаю.
Можливо, серед всього огрому десь і є, але я думаю, що жінки, які йдуть на бойові посади, та навіть медики — вони йдуть свідомо, і це абсолютно виключає прийняття позитивної дискримінації.
З іншого боку, тут ще нюанс, що медиків сприймали як жіночу функцію на війні. Там не треба було доводити так, як тим дівчатам, які хотіли йти на справді бойові посади — гранатометниці, стрільці. Але це тільки мій досвід і я абсолютно не применшую, не нівелюю досвід тих, хто стикався з цим вповні, бо я знаю про такі випадки.
— Є думка — зараз уже, мабуть, менш поширена — про якусь окрему роль жінок на війні, не таку, як у чоловіків. Ти теж згадувала, що жінок спочатку сприймали переважно як медикинь, ще раніше переважно як кухарок.
— Я не можу про це сказати, бо я ж з цього боку, медикинь. Це краще розкажуть дівчата, які обрали інші спеціальності.
— Здається, я читала про це колись у Ярини Чорногуз — була ідея створити жіночі батальйони. Ішлося про те, що жінки, які би хотіли й мають хист до керівних військових посад, могли б реалізуватися й вільніше почуватися. Бо буває складно, якщо тільки чоловіки серед підлеглих, і можливо, в жіночих батальйонах це було би легше. Як ти ставишся до цієї ідеї?
— Мені ця ідея не близька. Припускаю, що для когось це може бути вихід. Але мені здається і більш плідним, і ефективнішим підхід нормального співжиття, співіснування і співпраці чоловіків і жінок.
Тобто, з мого погляду, це не те, що варто толерувати, мовляв, не сприймаєте — не сприймайте далі, ми зробимо свій батальйон. Я не бачу це як ефективний підхід на середню чи тим більше дальню перспективу. І я б не хотіла й не пішла б у такий батальйон.
— Тобто тобі ближчий інклюзивний підхід. У цьому контексті я подумала: коли чоловіків мобілізують (ми зараз говоримо не про добровольців, тут це само собою логічно), все одно ж дивляться на спеціальність, на те, що людина може робити. То такий самий підхід мав би стосуватися й жінок. Будь-хто з мобілізованих (чи чоловік, чи жінка), по ідеї, йде не просто «куди пошлють», а з урахуванням індивідуальних особливостей. І тут не від статі залежить, а від цивільного фаху, фізичної підготовки і так далі.
— Щодо фізичної підготовки: якщо брати загальний рівень, то я знаю багато жінок, які по фізичній підготовці давали фору величезному відсотку чоловіків. Звісно, я не кажу порівнювати, умовно, 30-річну жінку, яка займається спортом, і 30-річного чоловіка, який теж вкладався в свою фізичну підготовку. А брати зі старших чоловіків, із хворобами і так далі. Тому не можна узагальнити і сказати, що навіть фізично жінки завжди слабші за чоловіків.
До речі, от що мені цікаво в плані нормалізації жінки в армії: вся ця історія з безпілотними апаратами, дронами. Тут теж якось спочатку всі прийняли, що жінки сюди не вписуються. А я бачу, що жінок тут багато, і думаю, в цій сфері можна сказати, що це чистий сексизм, коли кажуть, що жінка не може тільки тому, що вона жінка. Бо загалом у нас уже ця історія і прийнята, і нормалізована.
— Особливо враховуючи, що дрони зараз є одним з основних засобів, які ми використовуємо й виробляємо. Фактично, нам їх ніхто не надає, наші інженери часто самі на місцях їх і збирають. До речі, Міноборони повідомляло, що з фахівців, залучених до розмінування, 30% жінок; взагалі цю галузь, розмінування, намагаються зробити інклюзивною не лише гендерно, а й залучати ветеранів, які були травмовані, але можуть керувати роботизованими засобами для розмінування і бути корисними в армії. Таке трохи риторичне, та все ж: чому взагалі інклюзивність, не лише гендерна, є важливою? Чому важливо чути голоси жінок у війні, на війні, в армії й так далі?
— В мене якась дуже проста відповідь; може, якщо я подумаю, буде складніша, але ну просто тому, що жінки — це частина людства. Так само, як в літературі мені дуже не хочеться говорити про якісь специфічні жіночі досвіди чи специфічне жіноче сприйняття, — ну це просто справедливо, ми є. Достатньо того, що жінки є, й чому треба обмежувати саме жінок? В Оксани Забужко колись було формулювання: я кажу не як жінка, а як людина, яка є жінкою.
— Тут ще момент зміни сприйняття 8 березня як «спеціального дня», того ще радянського образу, до більш оновленого теперішнього формату. І взагалі масове сприйняття словосполучення «гендерна рівність». Бо так, жінки є в армії, жінки є на війні, логічно нам їх чути. Але моніторинги видимості жінок у медіа показують: хоча жінок в усіх сферах багато, але серед спікерів переважають чоловіки, які говорять про війну. Тобто для того, щоб підсвітити жінок, які є в армії, досі потрібно окремо, спеціально звертати на них увагу. Інакше просто за інерцією говорять все одно переважно чоловіки. Це важливий момент: жінки не якісь специфічні, але щоб подолати інерцію, доводиться спеціально звертати на них увагу.
— Так, і це теж частина цієї нормалізації, нормалізації участі жінок і в цій сфері життя. Ми тут є. Ми вже маємо свій досвід, хай він буде не специфічний. Це про видимість як про частину нормалізації і про те, що важливо боротися з проявами сексизму, бо вони є і вони часто ведуть до гендерного насильства. Такі випадки є, і те, що я особисто з ними не стикалася, ніяк не підважує історій, які потрапляють в поле мого зору. Тому нормалізація є важливою і для того, щоб ця боротьба була можливою взагалі.
По-перше, щоб це не було єдиним проявом жіночого голосу, оці критичні кризові ситуації. Для створення контексту, це ще один аспект — що ми говоримо про жінок не лише в контексті дискримінації, а загалом: ось жінки існують, ось жінки воюють. А оті проблеми із сексизмом — вони лише частина, а не суть існування армії, так само як не є її сутністю, головною проблемою, форма, білизна тощо.
— Виходить, є дві крайні точки. З одного боку, якщо ми говоримо тільки про труднощі, то утворюється такий образ, що жінка в армії, на війні — це обов’язково якась проблема (як отой мем про жінку на кораблі — чекай біди). А з іншого боку, якщо ми повсюдно наголошуємо: «жінка на війні, жінка на війні», то складається враження, що це щось специфічне, незвичне. А хочеться прийти до нормалізації, що це просто «одна з».
— Є жінки, є чоловіки, таке собі відтворення ширшого контексту. Але для того, щоб побороти цю інерцію, про яку ти кажеш, потрібні більші зусилля. Тому я чудово розумію, що є, наприклад, ініціативи, які проводять навчання на тих самих безпілотних апаратах FPV саме для жінок. Щоби створити оцю ситуацію, коли жінці не треба виборювати в чоловіків право, штовхатися. Ми підтримуємо сестер, тобто це солідарність.
— Не сегрегація, а просто так склалося, що жінці важче увійти в цю сферу, й тому ми допомагаємо, полегшуємо цей процес. І з часом, коли ситуація нормалізується, відпаде потреба в якихось специфічно жіночих навчаннях абощо. Це хороша нота, на ній можна було б завершити. Але, знаєш, я давно хотіла спитати про твій позивний, «Джейн». Чому, як, коли?
— Насправді досить банальний, так, солдат Джейн. Був період, коли в черговому матеріалі натрапляла на згадку про ще якусь жінку з таким позивним і мені хотілося в цій другій кампанії позивний змінити. Але я вже пішла як є. Було б дивно, якби я не відгукувалась на Джейн. У нас на підготовці був курс, і коли я мала скласти іспит, то дуже переживала, що не пройду: а оцінювали не тільки фізичні дані, підготовку й бажання підготуватися, але й загальну адекватність. Це був би жирний мінус до адекватності, якби я не відгукнулась, коли мене кличуть. Тому так і лишила.
А була ще така картинка, коли я тільки починала. Ми виїхали тоді ще в Артемівськ, в Бахмут. І якось так довго все тоді тяглося, ми не знали, коли нас відправлять. Коротше, коли я потрапила на місце, була дуже незадоволена своєю зачіскою, мене дратувало, що воно таке все недофарбоване, стирчить. І коли хлопці вирішили голитися, я кажу: «Так, я теж хочу поголити голову». Оцей момент. Після цього ми поїхали об’їжджати лікарні — подивитися хворих, кому що допомогти. Один із хлопців нас покликав, похвалився своєю новою гвинтівкою і каже: «Давайте постріляємо». І в мене вийшло! Ну, вона була з коліматором, це було легко. Посестра тоді каже: «О, та ти просто солдат Джейн». І от, власне, воно так і приліпилося. Коли вже в «Госпітальєрах» мене спитали про позивний (там треба було якийсь графік писати), я вже так і сказала. Але мене тішить, що молодше покоління, напевно, вже не дивилося цей фільм і конкуренція тепер менша. Не ризикуєш у сусідньому підрозділі зустріти ще одну Джейн.
***
Жінок в українських медіа завжди було багато: згідно зі свіжим дослідженням «Гендерного профілю українських медіа», їхня частка серед журналісток становить 75%. Війна, зокрема й повномасштабне вторгнення, природно, позначилася на представленості жінок у медіа. По-перше, медійниці посідають все більше топових позицій, які раніше обіймали чоловіки. По-друге, частина з них служить — кількість жінок в армії наразі сягає 68 тисяч (із них 48 тисяч — військовослужбовиці, 5 тисяч перебувають на передовій). За десять років (2014–2024) жінок в армії побільшало у 2,8 раза. Наразі більше третини всіх фахівців із протимінної діяльності — жінки. Також популярні військові спеціальності — штабні посади, бойові медики, медсестри, лікарі, спеціальності, пов’язані з БпЛа, кухарі, стрілецькі спеціальності, зв’язок та кібербезпека, психологи.
Однак парадокс: з одного боку, військовослужбовиць та медійниць більшає, а з іншого — їхня представленість у медіа як спікерок та експерток ще донедавна зменшувалася. Втім, свіже дослідження Інституту масової інформації засвідчує: жінки як експертки повернулися бодай у регіональні медіа, їхня частка становить 27% (до повномасштабного вторгнення — 28%).
«Ми вже багато років поспіль, а особливо – зараз, підтримуємо українських жінок-медійниць. Через навчальні програми, страхування, обміни досвідом, психологічну допомогу, фінансову підтримку ми намагаємося не лише допомогти не вигоріти, але й підтримувати в розвитку колєжанок, – розповідає Оксана Бровко, директорка асоціації, — Жінки в медіа — це був наш перший проєкт невідкладної підтримки українських журналістко та фрілансерок, щойно почалося повномасштабне вторгнення. Наразі ми реагуємо і на інші виклики – журналістки, які їздять безпосередньо до лінії зіткнення, потребують додаткових заходів безпеки. Тривалий час засоби індивідуального захисту надають галузеві медіаорганізації. Але унікальним та важливим на цьому шляху є досвід одного з наших проєктів – Міжнародного фонду страхувань журналістів, який ми впроваджуємо вже третій рік. Цей проєкт став хорошим підґрунтям створення безпечного середовища для журналістів і фіксерів у гарячих точках» — розповідає Оксана Бровко.
Якщо ви збираєтесь у відрядження на небезпечні території — обов’язково подбайте про страхування. Наші координаторки працюють 24/7, щоб допомогти оформити всі документи.
Деталі проєкту ТУТ
Катріна Хаддад, спеціально для АНРВУ
