У час війни українські медіа набули особливого значення. Адже вони є не лише джерелом інформації, але й інструментом боротьби за правду та справедливість. В українських редакціях нині саме жінки займають важливі ролі, виконуючи функції редакторок, журналісток та медіаменеджерок. Вони демонструють виняткову мужність, професіоналізм та відданість своїй справі, попри всі труднощі та небезпеки.
З нагоди професійного свята, Дня журналіста, хочемо поділитися з вами новиною та представити до вашої уваги документальний фільм про медійниць з України, відзнятий найбільшим телебаченням Австралії — Australian Broadcasting Corporation (компанія заснована в 1932-му році). Він — про організовану Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» допомогу українським регіональним медіа та про щоденну роботу жінок-медійниць під час повномасштабного вторгнення.
У цій документальній стрічці гармонійно представлені образи жінки-редакторки, яка не лише керує редакцією в умовах надзвичайного тиску, але й приймає важливі редакційні рішення, що впливають на громадську думку. В ній — і про жінку-журналістку, яка працює в найгарячіших точках, веде розслідування та пише статті, ризикуючи своїм життям заради правди. А ще — про медіаменеджерку, яка забезпечує стабільну роботу медіаорганізації, приймає стратегічні рішення та підтримує своїх колег у цей критичний час.
Про те, як народжувалася ідея фільму, про зйомки та роль жіноцтва в українській медіаіндустрії говоримо з Оксаною Бровко, директоркою Асоціації, котра безпосередньо допомагала з фільмом колегам.
— Вітаю! На Ваш погляд, яка сьогодні роль жінок у медіа під час війни? Як їхній внесок допомагає формувати об’єктивний і правдивий інформаційний простір в Україні?
— День журналіста, який щорічно відзначаємо в Україні 6 червня, усе більше має жіноче обличчя. Наші ньюзруми здебільшого представлені жінками. І це не через активну боротьбу за права жінок, що характерно для більшості медіа у демократичних країнах, де рівність прав пріоритизується. Направду, це — через важкі обставини, у яких живемо, через війну, яка в нас точиться з 2014 року. Багато чоловіків-колег, журналістів, редакторів, дизайнерів, відеооператорів пішли до війська, аби захищати Батьківщину. Натомість жінки перейняли на себе багато ключових ролей. Вони не лишень забезпечують місцевих читачів інформацією, відвідують гарячі точки, вони — планують роботу редакцій, виживають у найскладніших умовах та сприяють професійному зростанню незалежної журналістики в Україні.
— Так, мова не лише про фінансові виклики, а й виконання багатьох завдань, які потребують фізичної сили та чоловічої руки?
— Образ жінки в Україні вже давно перестав бути образом слабкої статі, для якої посильне щось легке, або ж лишень дбання про родину. Українські жінки — сильні. Багато медійниць приєдналися до лав ЗСУ. Багато коліжанок — успішні медіа менеджерки. І це не означає, що все так легко вдається. Складно, починаючи від того, як постійно організовувати роботу колективів, не маючи для цього ні стабільної фінансової підтримки, ні достатньо професіоналів на ринку. Складно, адже присутня психологічна втома від щоденної активної та напруженої роботи під час війни. Жінка-медіаменеджерка чи редакторка не перестає бути мамою. Окрім редакції, вона ще дбає про дітей і родину. І кожного дня перед нею стоїть вибір: коли ракети летять у її місто, що робити: організовувати роботу редакції, журналістів, операторів, відправляти колег на завдання чи кидати все і бігти до школи або в садок, щоб забрати свою дитину і піти з нею в укриття? Така професійна дилема — те, із чим ми живемо щодня.
Так само складно і фізично. Через брак електрики останні тижні, через постійні активні обстріли росіян по нашій енергосистемі, багато наших редакцій змушені щоразу переплановувати свою роботу. Що за цим стоїть? З розповідей колег знаю, що переважно жіночі колективи мусять думати про те, як переміщувати велику 30-кілограмову зарядну станцію з редакції додому чи в місце, де працює чергова група журналістів. А це все — з неробочими ліфтами, пересування по місту під час обстрілів — ще та задача.
— Власне, про цю нелегку і водночас надзвичайно велику роль жінки в українських медіа і був відзнятий фільм австралійським телебаченням Australian Broadcasting Corporation (АВС). Розкажіть, як зародилася ідея? Чому Австралія?
— Минулий рік був дуже активним на спілкування із закордонними колегами, багато хто цікавиться і співпереживає нам. Після одного з медійних заходів зі мною звʼязалися колеги з австралійського телебачення Australian Broadcasting Corporation, які були захоплені розповідями про те, як ми зараз працюємо і боремося. Вони і запропонували зняти документальний фільм саме про нашу роботу та роботу жінок в українських медіа. А мені випала нагода та честь допомагати колегам, підібрати чудових жінок для цього документального фільму.
— То хто в головних ролях?
— Відбір учасниць проводили австралійські колеги. Я допомагала з координацією. У цій документалці гармонійно поєдналися різні образи медійниць.
Настя Горпінченко — воєнна кореспондентка із «Слідства. Інфо», Світлана Карпенко — головна редакторка газети «Трудова слава» в Оріхові, Леся Лазоренко — головна редакторка та СЕО медіа з Кременчука — «Кременчуцький Телеграф». Я дуже вдячна цим жінкам, які погодилися пережити знову складні емоції, поділитися своїми особистими моментами з життя. За те, що вони були щирими та відкритими під час спілкування з нашим чудовим відеооператором Андрієм Дубчаком, який допомагав зі зйомками.
— Як довго планували роботу, знімали? Розкажіть у деталях, як саме все відбувалося?
— Від самого задуму до реалізації минуло пів року. Сам процес зйомок був важкий за концентрацією зусиль, але, мабуть, найпростіший у плані реалізації. Адже самим зйомках передувало спілкування з кожною потенційною учасницею фільму. Колеги наскільки були захоплені персональними історіями моїх колєжанок, що для них було дуже важко відібрати у 30-ти хвилинний фільм тих учасниць, як відобразили б різнопланові ролі жіноцтва.
— Бачила фільм, історії захоплюють…
— Так, мені здається, що нам вдалося чудово поєднати різні історії. Як працює журналістка-розслідувачка, воєнна кореспондентка, яка раз-два рази на місяць їздить на лінію фронту, щоб розповідати особисті історії воїнів і про те, що відбувається на фронті. Наприклад, сюжет Насті із Часового Яру, який на той момент був найбільш гарячою точкою в Україні. Смілива робота.
Нам також вдалося показати роботу релокованої редакції, будівля якої розташована на лінії фронту, у місті Оріхів, яке майже вщент знищене росіянами. Редакторка Світлана Карпенко продовжує рятувати своє медіа, доставляє його менш ніж для 1000 місцевих мешканців, які залишаються в регіоні. Вона особисто доставляє газету в Оріхів в супроводі працівників ДСНС. Доставляє правду місцевим мешканцям єдиним надійним і перевіреним каналом.
Ми також показали приклад редакції, яка не релокувалася а продовжує працювати у складному регіоні — місті Кременчук. Нам вдалося передати все те напруження — і фізичне, і психологічне, яке щодня відчуває головна редакторка медіа Леся Лазоренко, як їй вдається поєднувати і родину, і професійне життя.
Насправді такі різнопланові ролі та сюжети — усі про нашу боротьбу. Кожен український журналіст та журналістка зараз відчуває найвищу цінність своєї професії й свого професійного життя. Зараз саме той час, коли, на жаль, за свободу слова доводиться і вмирати. Це важкий висновок, який особисто для мене залишився після перегляду фільму.
— Де саме можна переглянути фільм?
— Фільм є доступним для перегляду у вільному доступі. Його можна переглянути і на їхньому каналі в Ютубі. Ці 30 хвилин точно не залишать вас байдужими. Адже про важливість роботу журналістів потрібно пам’ятати щодня, а в День журналіста особливо хотілося б наголосити на цьому.
— Знаю, що Асоціація реалізує багато програм для підтримки регіональних медіа в Україні. Чи плануєте найближчим часом нові можливості саме для медійниць?
— Так, ми постійно намагаємося допомагати незалежним медіа. Саме зараз плануємо масштабний проєкт для жінок-медійниць. Сподіваємося, що все вдасться, і ми невдовзі повідомимо всі деталі.
ДОВІДКА
Переглянути фільм можна переглянути на ЮТУБІ.
