Харківське видання «Слобідський край» — одне з найстаріших в Україні, яке, попри небезпеку, втрати й постійні виклики, продовжує виходити в цифрі та на папері. Журналісти працюють для своїх читачів — тих, хто лишився в громадах, хто релокувався в межах України чи виїхав за кордон. Їхня місія — бути голосом людей і тримати ниточку зв’язку з домом.
У межах проєкту «Сильніші Разом: фінансова і організаційна стійкість» ми говоримо з редакціями, які долучилися до програми інституційної підтримки. Детальніше про відбір читайте в матеріалі: «Сильніші Разом» у 2026 році: сталість як стратегія розвитку. Результати відбору регіональних медіа
Нині мова піде про медіа «Слобідський край»: його команда працює в умовах постійної небезпеки, але не зупиняється, шукає нові формати й підтримує своїх читачів. Нижче — розповідь головної редакторки Лариси Гнатченко про досвід роботи, труднощі й те, що надихає рухатися далі.
«Ми вже навчилися дотримуватися правил безпеки, які зменшують ризики»
На початку повномасштабного вторгнення майже всі співробітники редакції були змушені виїхати з Харкова. У місті залишилися тільки двоє. Тепер більшість повернулася, лиш одна людина працює дистанційно зі Львівщини.
— У багатьох, і в мене в тому числі, були пошкоджені домівки, — каже Лариса. — Ми вже навчилися дотримуватися правил безпеки, які зменшують ризики. Так, ми не дуже часто працюємо всі разом в офісі — збираємося групками, коли потрібно, на зйомку чи для роботи з документами. Я не збираю людей в одному місці, бо це ще й дорога, а дехто живе в небезпечних районах, таких як П’ятихатки чи Салтівка. Ми мінімізуємо ризики, забезпечили людей зарядними станціями, провели оптичний інтернет, щоб могли працювати віддалено.
Перед кожним виїздом у громади редакція радиться з головами громад і старостами. Якщо є повідомлення про небезпеку, маршрут змінюють.
— Наприклад, ми вже приїхали, повинні були їхати в одне село, але староста сказав, що останні два дні там активізувалися дрони. Тому ми змінили маршрут. Вчора колега з «гарячої» громади підказав, яка ділянка дороги небезпечна, і ми обговорили інший маршрут.
Небезпека може застати будь-де. Лариса згадує момент, який облетів світ: удар по дитячому садочку в центрі Харкова.
— Я була в будівлі навпроти (це скляна будівля) на перемовинах. Моя візаві була контужена, мене засипало склом, бо на мене звалилися дві скляні стіни. Коли їхала на зустріч, я не вдівала засоби захисту. Як сказав хтось із колективу: якщо ти залишаєшся тут, ти повинен розуміти, що будь-якої миті можеш потрапити під обстріл.
Команда по-різному реагує на ризики: хтось боїться виїжджати, інші, навпаки, відчувають адреналін.
— Є декілька людей, які їздять… із задоволенням — це не те слово, але, мабуть, ми вже трошки підсіли на цей адреналін.
Щороку редакція шукає програми ментальної підтримки, щоб журналісти мали доступ до психологів і могли відновлюватися.
«Людям важливо, щоб про них розповідали»
Редакція постійно досліджує свою авдиторію. Частина читачів виїхала за кордон, частина релокувалася в межах України, хтось лишився у громадах. Для багатьох газета й сайт залишаються ниточкою, що єднає з домом.
— Вони нас читають, шукають інформацію про свій населений пункт, пишуть у месенджери, коментують у соцмережах. Основна соцмережа — фейсбук, 25 тисяч активних підписників, причому таких чесних, не куплених. Ми також намагаємося доставляти друковані газети у хаби для літніх людей.
Найпопулярніші теми — відновлення житла, проблеми з документами, практичні питання: допомога, робота, доступ до лікарів.
— Людям важливо, щоб про них розповідали. Ми пишемо про людей і громади, про яких не напише більше ніхто. У нас є громади відносно безпечніші, але там великий наплив ВПО, і ми розповідаємо історії інтеграції, умови, які їм надаються. Наша ціль — щоб люди знаходили сенс у житті.
У штаті редакції — 15 людей: один чоловік і 14 жінок. Редакторка сайту, донька Лариси, закінчила університет і пішла служити в ЗСУ.
Основний фокус команди — сайт із новинами й великим контентом. Почали розвивати відеонапрямок: у фейсбуку короткі відео набирали до 2 млн переглядів. Журналісти самі розміщують контент у фейсбуку, а для інстаграма залучають позаштатну людину. Редакція освоює й мобільну журналістику: отримали набори для роботи, знімають самі, а великі монтажі віддають на аутсорс.
Паперовий наклад газети нині становить 3500 примірників і ще близько 2500 електронних, які купують бібліотеки, зокрема й закордонні, люди, що виїхали за кордон. Повномасштабне вторгнення боляче вдарило по передплаті, розповідає головна редакторка:
— Люди не знають, де вони будуть через місяць, тому не передплачують.
Тож основний продаж відбувається через відділення Укрпошти та газетні лотки в Харкові й містах області. Частину накладу редакція надає безкоштовно — військовим та громадам. А спецвипуски доставляють Новою поштою або ж представники громад самі приїжджають до редакції, забирають газети й розвозять у хаби, після чого надсилають фотозвіти про розповсюдження.
Попри падіння передплати й проблеми з розповсюдженням, редакція не відмовляється від друкованої версії. Для багатьох читачів — особливо літніх людей і тих, хто не має стабільного доступу до інтернету, — газета залишається критично важливою. Саме друкована версія дає відчуття зв’язку з домом і громадами.
Тут важливою стала інституційна підтримка від проєкту «Сильніші Разом» Асоціації «Незалежні регіональні видавці України»: вона дозволяє компенсувати фінансові витрати й забезпечити вихід спецвипусків для громад.
«Є речі, які, якщо не зробимо ми, не зробить більше ніхто»
Найважчі в роботі теми — смерть дітей, розповідає Лариса.
— Наприклад, був матеріал про жінку, яка втратила всю родину під час удару по АЗС. Або історії жінок, які втратили дітей. Ми не примушуємо журналістів братися за такі теми — кожен вирішує сам.
Відновлення після важких тем відбувається через турботу про себе.
— Є моменти, коли я просто падаю. І я вже зрозуміла, що єдине, що може підтримати, — це турбота про себе. Рік тому після чергової поїздки я вирішила здійснити давню мрію й пішла вчитися танцювати. Це заряджає позитивною енергією. У колективі багато хто має свої заняття, які допомагають «наповнити склянку».
Наприкінці розмови ми спитали Ларису, в чому для неї виражається журналістська гідність. Це виконувати роботу попри ризики й розуміти, для чого це робиться, відповіла вона.
— Не для політиків, не для донорів, не для грошей. А для людей. Коли бабуся чи дідусь пишуть листа й дякують за нашу роботу — це означає для мене, що я гідно виконую свою професію.
Газеті 109 років — і це третя війна, яку вона проходить, каже Лариса:
— Ми розуміємо, що в нас є соціальна місія. Є речі, яких, якщо не зробимо ми, не зробить більше ніхто. Ми всі в одному човні. І ми пройшли вже дуже багато, й не збираємося зупинятися.
Подбайте про свою безпеку: застрахуйтеся
Колеги, нагадуємо: журналісти і журналістки, які працюють у небезпечних регіонах, мають можливість безкоштовно застрахувати життя та здоров’я. Це частина ініціативи МФСЖ, що реалізується АНРВУ в партнерстві з українськими та європейськими організаціями.
Подати заявку можуть медійники, які працюють у Херсонській, Запорізькій, Сумській, Миколаївській, Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській, Дніпропетровській областях та прикордонних районах Київщини й Чернігівщини. Більше про умови безкоштовного страхування тут.
***
Нагадаємо, що проєкт «Міжнародний Фонд Страхування Журналістів», організований Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», є частиною програми Voices of Ukraine, що входить до програми SAFE, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Проєкт Voices of Ukraine реалізується в межах Hannah Arendt Initiative.
Нагадаємо також, що програма «Сильніші Разом: Медіа та Демократія» реалізується WAN-IFRA у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» та Norwegian Media Businesses’ Association за підтримки Норвегії.
