10:22 am Uncategorized, Новини

Чи є цензура? Що думають журналісти про узгодження коментарів із військовими 

Свобода слова — це ознака демократичної країни. В умовах воєнного стану саме медіа повинні бути голосом правди, показувати світу справжню картину подій, які відбуваються в Україні. Доносити до закордонної аудиторії те, що Україна бореться за основні демократичні цінності: свободу, рівність, справедливість, толерантність, повагу тощо.

Є наказ про узгодження

«Асоціація незалежні регіональні видавці України» (яка об’єднує понад 100 редакцій у різних регіонах) є одним із таких голосів на міжнародній арені. Наша команда не лише старається підтримувати регіональні редакції, а й постійно комунікує з міжнародними партнерами, щоб привернути увагу до України. Ми також розуміємо: щодня усі ми захищаємо свою демократію й свободу не лише у страшній війні з російськими окупантами, а й у боротьбі із внутрішніми негараздами.

Останнім часом отримуємо все більше негативних відгуків від журналістів, які відвідують прифронтові території. Вони заявляють про спроби цензури в армії. Інтерв’ю та репортажів як серед закордонних, так і вітчизняних ЗМІ стає все менше. Але ми не повинні програти інформаційну війну ворогу. 

У червні на своєму сайті колеги із «Детектор медіа» оприлюднили матеріал про наказ, який опинився у їхньому розпорядженні. Правдивість підтвердили власні джерела видання, які причетні до комунікаційних підрозділів ЗСУ. Отож, як йдеться у документі, командирів і начальників структурних підрозділів Сил оборони України, а також військових навчальних закладів, установ та організацій зобов’язали узгоджувати тези інтерв’ю, а також брифінгів, блогів, коментарів «щодо застосування ЗСУ» зі структурним підрозділом Збройних Сил, відповідальним за організацію стратегічних комунікацій у ЗСУ.

Що це означає для медійників? Чи є сьогодні чіткі вказівки для журналістів: що публікувати, чого не можна, що зобов’язані видаляти, узгоджувати, переписувати, «прикрашати». Асоціація «Незалежні регіональні видавці» поспілкувалася із кількома українськими воєнними кореспондентами, а також американською журналісткою, яка вже третій рік поспіль висвітлює ситуацію в Україні та проживає тут. Їхні думки з цього приводу читайте нижче.

Як працюють іноземні журналісти

Заріна Забріскі

Заріна Забріскі – незалежна журналістка із США

З 2022 року вона живе та працює в Україні, викриваючи російські військові злочини, зокрема геноцид, масові вбивства, тортури та зосереджуючись на кремлівській пропаганді. Пише для Byline Times, Community Alliance, Euromaidan Press. Її роботи також з’являлися в BBC News, CBC Radio, Voice of America, TVP World, The Paris Review, The Los Angeles Book Review, Longreads і отримували нагороди. Вона повідомляє на X @ZarinaZabrisky.

— Робота іноземного журналіста в Україні є дуже важливою, оскільки не можна втрачати увагу до російсько-загарбницької війни та долі українців. Коли міжнародне співтовариство усвідомлює ситуацію, виборці можуть підштовхнути своїх обраних політиків до надання Україні військової та гуманітарної допомоги. Крім того, російські пропагандисти постійно просувають свої наративи, борючись за те, щоб завоювати громадську думку та змінити політичний ландшафт. Іноземні журналісти в Україні допомагають воювати у гібридній війні. На жаль, я бачу, що все менше моїх колег можуть приїхати, щоб висвітлити ситуацію тут. Через неотримання дозволів чи доступу вчасно, а часом і через незнання мови, менталітету, людей, нерозуміння правил і ситуацій багато хто не повертається. На мою думку, український уряд і військові повинні надавати більше допомоги іноземним медійникам, які хочуть працювати в Україні. Для моїх іноземних колег вивчення мови, практика, читання книжок, перегляд місцевих новин, спілкування з українськими друзями можуть допомогти отримати доступ до важкодоступних місць, у тому числі на лінії фронту. Деякі пресофіцери та бійці знають англійську, деякі ні. І саме знання мови може допомогти в таких ситуаціях.

Щодо зв’язку, то це фактично залежить від бригади чи батальйону. Є пресофіцери, які допомагають зі збором матеріалів, виводять журналістів на позиції і показують війну, як вона є, зберігаючи увагу на оперативній безпеці. Інколи дехто намагається показати щось нереальне, відвезти не в зовсім те місце, показати неповну картину, щоб журналісти просто зняли сюжет. Але це погано працює, оскільки і журналісти, і глядачі можуть зрозуміти, що це зрежисована сцена, а не реальна подія. Оперативна безпека дійсно важлива, але також — і фактична звітність.

Ситуація з доступом і загальним висвітленням ситуації на Півночі, Сході та Півдні різна. У перших двох випадках, з мого досвіду та зі слів моїх колег, доступ надається швидше. Військове начальство пускає, супроводжує, дає можливість показати реальну ситуацію. На південних напрямках, особливо на Херсонщині, ситуація складніша через кількість російських ДРГ. Щоб отримати дозвіл, нечувано чекати тиждень або два. Дехто з моїх колег очікував місяць, а комусь взагалі не виходило потрапити. Редакція не може чекати. Ситуація на фронті змінюється за годину. І те, що було актуально вчора, завтра не буде актуальним. У журналістів завжди є дедлайни. На жаль, багато видань перевели своїх воєнних журналістів, щоб висвітлювати інші війни та конфлікти.

Я особисто не зустрічала сильної цензури. Так, є пресофіцери більш прискіпливі. Бажаючі перечитати матеріал дають кілька рекомендацій щодо фото або опису деталей. У багатьох випадках, на мою думку, це доречно. Принаймні, у творчості іноземців. Тому що деякі колеги, які починають робити репортажі із зони бойових дій, не розуміють важливості законів, правил, недооцінюють ризик оприлюднення певної інформації. Вони звітують і повертаються в безпеку своєї країни. А певні дані можуть нашкодити і зіграти на руку ворогу. Тому я не проти, щоб мої тексти доопрацьовували перед публікацією. Ну, наприклад, мене якось попросили не писати, скільки бійців у бліндажі. І це нормально. Ідея полягає в тому, щоб допомогти Україні повідомляти факти, а не надавати конфіденційну інформацію агресору.

Для іноземних журналістів важливу роль відіграють фіксери, адже вони допомагають з матеріалами, знають, з ким і куди звертатися. Але знайти хорошого фіксера —  велика удача.

Прагнуть коригувати реальність

Анастасія Горпінченко

Анастасія Горпінченко, журналістка «Слідство.Інфо»

— Цензура в армії є, на жаль. У нас з 2014-го триває війна, і багато моментів, направду, вже мали б бути доведені до рівня автоматизму, натомість є приклади, які просто неможливо сприймати спокійно. Приміром, ми всі розуміємо, шо наше завдання — показати об’єктивну реальність, не нашкодивши бійцям. Але нерідко є підрозділи, які кожне написане слово чи кожен кадр хочуть транслювати по-своєму, вони переймають на себе роль редактора чи цензора, мабуть, так ліпше сказати. І те, що це відбувається, означає, що частина колег таки допускають подібні ситуації. Ми, як чесні та незаангажовані журналісти, повинні показати реальність такою, як вона є, з усіма проблемами та неприємними моментами (якщо такі є), а багато військових прагнуть коригувати ситуацію. Вони бояться командування, бояться говорити правду. 

Буває так, що пресофіцери спокійно реагують на запитання і дії журналістів, трапляється, що диктують, що і як знімати, крок за кроком. На жаль, радянські принципи і досі залишаються у війську. Є такий вислів: «Не може маленька радянська армія перемогти велику радянську армію», саме тому ми повинні змінювати це вже сьогодні. Ми не можемо вирішувати проблеми після війни, у нас є реальний шанс покращити це зараз, інакше не вдасться і потім. 

Як журналісти незалежного медіа, ми несемо відповідальність і перед хлопцями-воїнами, які говорять нам про проблеми, і вони хочуть, аби їхні думки та слова були озвучені. Ми — саме ті, кому вони довіряють і сподіваються, що журналісти чесно розкажуть про все. Вони захищають нас, тож ми не маємо жодного морального права не захистити їх, не дати можливості бути почутими суспільством, владою, командуванням. 

Є відмінності в роботі з різними бригадами, і тут, швидше за все грає людський і професійний фактор. Коли вимагають вирізати з кадру, як бійці палять, матюкаються — це не ок. Це — буденні речі. Більшість із солдатів роблять героїчні речі, і це потрібно показувати. Але є і проблеми в армії, є корупція, порушення, про які не можна мовчати. Бо журналістика повинна залишатися об’єктивною. Що ж ми бачимо у відповідь? Влада або військове командування звинувачують медіа у тому, що це вони зривають мобілізацію, операції, шкодять і так далі. Це точно не приклад дорослої комунікації. А ми хотіли б, щоб взаємодія між армією і журналістами чи армією і владою була саме такою.

Приміром, коли ми просимо дати дозвіл відзняти один день із роботи ТЦК, а нас свідомо ігнорують, це — не про комунікацію. Натомість, коли показуємо проблеми — нас засуджують. Переконана, що в будь-якому випадку журналісти повинні залишатися об’єктивними, працювати згідно зі стандартами. Не шкодити, але й не замовчувати реальний стан справ.

Масова мобілізація руйнує журналістику

Андрій Дубчак

Андрій Дубчак, воєнний кореспондент, засновник та головний редактор у Frontliner

— Дуже багато бюрократії, чимало роботи зав’язано на особистих контактах із пресофіцерами та бригадами. Часто зйомки та допуск журналістів затягують у часі. На війні всі події дуже швидко змінюються, якщо тобі потрібно відзняти одразу, а ти мусиш чекати тиждень, то актуальність такого сюжету просто втрачається. 

Південний напрямок — узагалі за сімома замками. Знаю особисто і від колег, що потрапити туди і зробити матеріали дуже складно, фактично нереально. 

Наше медіа зараз працює здебільшого на закордонну аудиторію, адже в Україні і так всі розуміють ситуацію, а  для нас важливо говорити для інших країн, від яких залежить і фінансова, і військова допомога Україні. Усе менше іноземних журналістів приїжджають висвітлювати ситуацію тут через брак фінансування, через складний доступ до територій та бригад. Лише великі закордонні ЗМІ мають таку можливість — оплачувати перебування, проживання, переїзди своїх журналістів, поки ті чекають на дозвіл відзняти якусь ділянку фронту. 

Недостатньо комунікації з військовими, таким структурами як ГУР, СБУ тощо. Дуже рідко, коли хтось телефонує чи пише: «Ось у нас є класна нагода показати реальний процес, долучайтесь». Зазвичай це — гра в одні ворота. Журналісти стукають, а там або привідкриють двері, або — ні. 

Часто й погодження матеріалів перетворюється на якийсь абсурд. «Не ставте в кадр ляду над бліндажем» (хоча самі це публікують), «Не показуйте коробку від старлінку» і так далі. Пресофіцери бувають різні, хтось уже втомився і не відчуває ентузіазму, коли він третій рік на війні, хтось випадково потрапив на посаду, дехто — викладається на всі сто. 

Попри ці перешкоди наше завдання — залишатися об’єктивними. Усі журналісти, які були мобілізовані чи самостійно доєдналися до лав ЗСУ, на жаль, уже не можуть бути не заангажованими, адже вони є частиною системи. Зараз не лише цензура та спортворююча реальність пропаганда, а й брак кадрів у журналістиці через тотальну мобілізацію є серйозною загрозою для свободи слова в Україні. А роль медіа під час війни не менш важлива. Як цивільні журналісти багато з цих чоловіків могли б зробити набагато більше для країни… На жаль, держава того наразі не усвідомлює.

Усе залежить від безпекової ситуації

Іванна Гошій

Іванна Гошій, головна редакторка  «Нова Тернопільська газета»

—  Я їжджу на фронтлайн переважно як журналістка і волонтерка водночас, тому в мене трохи інша ситуація. З доступом нема проблем, на блокпостах нас десятки разів перевіряють. Єдине — безпека, тому зважаємо на те, куди можемо проїхати, куди — ні. Наприклад, у крайній поїздці ми зустрічалися з нашими воїнами дуже близько до лінії фронту, де вже були російські диверсанти, село сильно обстрілюється. На Запорізькому напрямку ми часто беремо перепустку, щоб переміщатись. А от у Лиманську громаду на Донеччині дозволяють заїжджати лише у супроводі військових. Усе залежить від безпекової ситуації там. 

Матеріали завжди узгоджую із воїнами, про яких пишу, а при потребі — з пресофіцерами. Проблем з цим не виникало. Навпаки, було таке, що просили інтерв’ю на сторінки бригад у соцмережах. На фото чи відео стараюся, щоб не потрапляли якісь впізнавані об’єкти, номерні знаки на автомоблях і т.д. Не вказую населених пунктів, де несуть службу воїни, тільки напрямок.

Влада приховує інформацію

Катерина Гладенко

Катерина Гладенко, головна редакторка  «Суспільне Суми»

Журналісти Суспільного виїжджають на прикордоння постійно. Наразі дозволи на виїзди ми отримуємо у ОТУ «Сіверськ». Напрацювали схему роботи, коли запити пишемо на тиждень наперед, а вже у день виїзду зв’язуємось із пресофіцерами на місцях.

Останнім часом питань із доступом до території, куди ми хотіли поїхати, не виникало. Матеріали на узгодження від нас не вимагають: усі моменти обговорюємо зазделегідь із пресофіцерами або місцевою владою. Якщо ж знімаємо військових, то тут скоріше з міркувань безпеки самих військових ми можемо показати матеріал, аби не нашкодити їм, показавши зайве на позиціях.

На Сумщині більше питань виникає до висвітлення ситуації обласною владою, яка приховує інформацію про руйнування цивільних будинків. У своїх зведеннях  вони не зазначають жодної інформації про пошкоджене житло місцевих жителів чи руйнування у громадах. Цю інформацію по області надає виключно ОК «Північ» на своїй сторінці у Facebook. Поліція викладає фото руйнувань без вказівки населеного пункту, а прокуратура дає інформацію, коли є загиблі мешканці області.

А що про це все думаєте ви? Поділіться своїм досвідом на сторінках у:

Інстаграмі

Фейсбуці


(Visited 41 times, 1 visits today)

Close