Директорка АНРВУ Оксана Бровко виступила на «Вечорі свободи преси» (Abend der Pressefreiheit) у Берліні 6 травня під час вручення Премії за свободу преси 2026 родині Джиммі Лая — гонконгського видавця і одного з найвідоміших політичних в’язнів сучасності. Нагороду отримував його син Себастьян Лай.
Далі текст її виступу, переклад з англійської:
«Іноді, коли у в’язниці настає тиша, її чути через континенти. Це тиша там, де мав би звучати голос. Голос Джиммі Лая.
Сьогодні, стоячи тут, у Берліні, я думаю, ми маємо прислухатися до цієї тиші. Бо вона говорить більше, ніж будь-що, що ми могли б додати.
Ми часто описуємо свободу як щось стабільне, як щось захищене. Але це не так — вона існує лише доти, доки ми діємо.
Джиммі Лай це розумів. Він міг поїхати. Це було б логічно. Але він залишився, щоб продовжувати свою місію — говорити правду, навіть із в’язниці. У цей момент це перестає бути журналістикою як професією. Це стає позицією.
Коли свобода поставлена на карту, пріоритети змінюються, і журналістика стає центральною в тому, як люди визначають правду. Бо через незалежні медіа читачі зрозуміють реальність, роблять вибір і формують напрям руху свого суспільства. Він це розумів і діяв відповідно.
Його газету закрили. Журналістів переслідували. І в якийсь момент сама журналістика стала доказом. Його судили не лише як людину. Його судили як видавця, як редакцію, як ідею.
Десь сьогодні вночі Джиммі Лай перебуває в камері, де немає ні редакції, ні друкарні, немає авдиторії. Але ідея, за яку він стояв, є в цій залі.
Якось він сказав: «Якщо ми перестанемо говорити правду, ми перестанемо бути вільними».
Я з України — країни, де ці слова дуже реальні. Де журналістика часто є дуже конкретним рішенням: продовжувати працювати над матеріалом чи евакуювати редакцію; доставити газету власною машиною читачам у kill zone чи закритися. Не через тиск, не тому, що хтось забороняє публікувати, а тому, що російська ракета або дрон можуть обірвати цю історію будь-якої миті. Вони можуть знищити редакцію, друкарню, де мала друкуватися газета, або вбити тебе.
Багато українських журналістів більше не позначають себе як пресу. Дедалі частіше напис «PRESS» на бронежилеті робить тебе видимою мішенню для російських дронів. Це все більше нагадує свідоме полювання на людей – human safari.
Для нас йдеться вже не лише про те, що ти публікуєш. Йдеться про те, чи зможеш ти публікувати взагалі.
Іноді вибір стає ще жорсткішим. В Україні багато журналістів залишили свої редакції і взяли на себе іншу роль – воювати за Батьківщину, бо коли альтернатива — втратити свободу, люди обирають її захищати.
І все ж більшість рішень виглядають інакше. Вони значно тихіші. «Не зараз», «можливо пізніше», «чи справді нам потрібна ця історія?» Якщо чути це достатньо часто, це починає звучати розумно. Саме так рухається межа свободи — тихо, поки ти майже не помічаєш, що вона вже змінилася.
Кілька днів тому моя колега з Одеси написала мені: «Щоранку — зазвичай після нічних атак як цієї ночі — я думаю: чи є взагалі куди йти на роботу?» І все одно вона йде, відчиняє редакцію, вмикає світло — якщо є електрика — і продовжує працювати. Бо це ті маленькі дії, які ми все ще можемо обирати.
І ми обираємо діяти.
Ось як це виглядає насправді: не декларації і не гасла, а просто люди, які продовжують.
Ця нагорода — про Джиммі Лая. Але вона також про дещо більше. Вона про той момент, коли людина вирішує не відступати.
Бо мовчання ніколи не є нейтральним. Мовчання завжди комусь на руку.
І зрештою все дуже просто. Те, що ми робимо, коли стає складно.
Свобода не зникає тоді, коли на неї нападають. Вона зникає тоді, коли ми вирішуємо її не захищати.
Дякую».
Читайте також:
Свобода слова під тиском: Оксана Бровко виступила на церемонії Премії свободи преси 2026 у Берліні
