XV Медійний Конгрес добіг кінця, а його учасники повернулися до своїх редакцій із новими ідеями, рішеннями та партнерствами.
Підбиваючи підсумки події, ми розпочинаємо серію публікацій із найцікавішими матеріалами та виступами. Відкриває цю серію емоційна й глибока промова директорки АНРВУ Оксани Бровко на церемонії відкриття. Вона говорила про виснаження та щоденну стійкість українських медійників, про маленькі світильники в темряві і про те, чому робота місцевих медіа є нині питанням збереження людських життів.
***
Коли мої діти лягають спати, я залишаю в їхній кімнаті маленький світильник. Він майже не світить. Просто залишає невелике коло світла. Діти можуть прокинутися вночі, побачити його і знати: вони не самі. Я поруч.
Я думаю, що дорослим іноді потрібно те саме. Не рішення всіх проблем.
Просто знати, що ти не один.
За ці п’ять років повномасштабної війни ми дуже добре дізналися, як це — боятися ночі. А зараз вже знаємо і як це — обстріли без упину вдень. Що значить перевіряти рух дронів перед сном і прокидатися від вибухів.
Дивитися в телефон і чекати повідомлення від близької людини. Їхати з міста, не знаючи, чи повернешся. Відкривати редакцію після обстрілу, коли ключ в замку застрягає в перекошених від вибуху дверях. А часто — коли змушені розбирати завали на місці, де ще вчора ви працювали над розслідуванням.
Ми знаємо, як це — ховати колег, а потім знову йти працювати, ніби життя не зупинилося для когось. Посміхатися, відповідаючи «живі!» на питання «як ти?» Рутинно та звично перевіряти інформацію про очікувані обстріли, вже навіть частіше за перевірку погоди.
Я не хочу сьогодні говорити, що ми незламні. Мені здається, ми всі втомилися від цього слова, бо ми виснажені: хтось — дуже сильно, хтось так, що вже навіть не говорить про це. У когось загинув друг. У когось зруйнований будинок. Хтось роками живе поруч із фронтом. Хтось щоранку спочатку перевіряє, чи всі живі, а потім вже п’є свою каву.
Ми втомлені — і це правда. Але навіть коли сил майже немає, ми все одно можемо щось зробити для людини поруч. В цьому і є роль незалежного медіа.
Подивіться, що сьогодні пишуть медіа для людей, які залишаються у фронтовому місті. Газета «Гривна» (Херсон): «Відкрийте всі замки». Бо зачинений підвал чи під’їзд, який у мирному житті означав порядок і безпеку, під час атаки дрона може стати пасткою. «Не намагайтеся втекти від дрона зигзагом». Бо тепер треба не просто бігти, а треба чути, бачити наступне укриття і знати, куди ти тікаєш, якщо почуєш звук. «Не їдьте в сутінках із фарами». Бо світло твого автомобіля може зробити тебе видимим для дрона за багато кілометрів. «Закривайте вікна». Бо FPV-дрон може залетіти у відчинене вікно.
І, мабуть, найстрашніше — це не якийсь один із цих заголовків, а те, що вони стали звичайними заголовками наших місцевих медіа, на сторінках яких ви сьогодні пояснюєте людям не тільки, що сталося, а як залишитися живим до завтра. Як пережити холод. Як зігріти дитину. Як зберегти воду. Як не зламатися психологічно. Як почути дрон чи знайти укриття. Як повернутися домів.
Дуже багато статей в місцевих медіа Херсона, чи Сум, чи Харкова і Запоріжжя — для тієї людини, яка сьогодні просто хоче прожити ще один день. І є журналіст, який у цей момент робить свою роботу. Для мене у цьому і є найпростіше пояснення, навіщо ми потрібні. Війна дуже легко перетворює людину на цифру: кількість загиблих, кількість зруйнованих будинків, кількість людей, які виїхали, мільярди збитків. А медіа повертають людині її ім’я.
І я хочу, щоб сьогодні ми теж не залишалися просто цифрою. У цій залі зараз близько 200 людей.
58 медіа із 43 міст України, 21 області. І разом ми говоримо щонайменше до 25 мільйонів читачів. Я хочу, щоб ми зараз побачили одне одного, я називатиму область і прошу підвестися тих, хто приїхав звідти чи працює для читачів з неї: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Чернівецька, Чернігівська.
Подивіться навколо. Ось ми. Люди, до яких у своїх містах телефонують, коли треба щось дізнатися, перевірити, зрозуміти. Дякую, що ви сьогодні тут.
Але щоб продовжувати робити цю роботу, нам потрібна допомога і надійні партнери поруч. За останні роки такими партнерами для українських медіа стали люди й організації з різних країн. Сьогодні тут із нами колеги з Норвегії, Фінляндії, Канади, Польщі, Хорватії, з країн, що підтримують українські незалежні регіональні медіа. Дякую вам за те, що ви були поруч і тоді, в 2022-му, і зараз. Я щаслива, що сьогодні ви всі не просто напис «партнер» на екрані, а серед нас. Дякую, що колись почула від вас: «Ми будемо поруч».
Я дуже добре пам’ятаю одну таку допомогу, коли Норвезька Асоціація медіабізнесу надіслала мені дві коробки світильників. У редакціях тоді часто не було світла. Я роздала їх колегам, а один залишила собі. Він досі в мене. Ренді з MBL сьогодні тут. Звісно, ці світильники не могли зупинити війну, вони просто світили. Але для журналіста, що працює в темряві, це мало значення. І я часто думаю про те, чому. Ми звикли думати, що допомога — це щось масштабне. Але кожна маленька дія — має велике значення. Ми не можемо врятувати всіх і не можемо весь час бути сильними. Але ми можемо допомогти тому, хто поруч, тепер і зараз.
Світло не має освітити всю кімнату. Йому достатньо бути увімкненим.
Незламність, свобода, незалежність звучать як великі слова. Але в житті вони — у звичайній роботі: коли ти перевіряєш інформацію, хоча швидше було б просто передрукувати. Коли після дзвінка людини з місцевої влади редактор все одно залишає матеріал. Наша стійкість зараз — це втомлений керівник редакції в Одесі, що після безсонної ночі все ж повертається на роботу і відчиняє двері редакції. Це редакторка з Харківщини, що вирішує йти на фронт. Це журналістка з Запоріжжя, що одягає бронежилет і везе свою газету на лінію фронту до своїх читачів.
Наша стійкість — це не завжди гучні великі вчинки. Дуже часто це невеликі кроки втомлених людей, які все ж ведуть до перемоги. Перші роки ми вчилися вистояти. Але ми не можемо провести наступні роки тільки в режимі виживання. Нам потрібно будувати медіа, які будуть потрібні людям і через п’ять, і через десять років. Вчитися бути успішними. Будувати спільноти. Використовувати нові технології і створювати нові продукти. І при цьому не віддавати свою незалежність.
Бо майбутнє українських медіа не почнеться після війни. Воно формується нашими рішеннями вже зараз.
П’ять років тому я отримала від Ренді дві коробки маленьких світильників. Один залишився в мене. Ренді. Дивись. Він досі світить. Дякую, що ви всі сьогодні тут. І ласкаво прошу на XV Медійний Конгрес.
