Журналісти часто стикаються з історіями втрат і насильства, і це щоразу ставить професійні дилеми та потребує етичного підходу.
У роботі журналіста є моменти, коли доводиться говорити з людьми, які пережили втрату чи насильство. Це завжди виклик і водночас професійна дилема: чи можна ставити запитання одразу після трагедії, чи варто дати людині час; як зберегти баланс між правом суспільства знати і правом людини на приватність. У таких розмовах важливим може виявитися кожне слово — воно здатне підтримати або поглибити біль.
Травма-інформований підхід допомагає працювати з такими історіями уважно й відповідально. Він вимагає від журналіста розуміння процесів горювання, знання базових реакцій на травму та усвідомлення власних меж. Як сказала медійниця і тренерка Тетяна Трощинська під час вебінару з травма-інформованої журналістики (організованого в рамках проєкту «Медіамости: Фінляндія — Україна»), журналісти не є психологами і не можуть виконувати їхню роботу. Але саме тому важливо пам’ятати про обмеження: наше завдання — зібрати інформацію й розповісти історію так, щоб не нашкодити людині, яка ділиться досвідом.
Та перш ніж читати далі, перевірте себе, пройдіть тест.
Коли інтерв’ю стає випробуванням
Буває, що інтерв’ю стає випробуванням не лише для співрозмовника/-ці, а й для журналіста чи журналістки. Уявімо: редакція просить коментар від родини загиблого військового наступного дня після похорону. З одного боку, суспільство чекає на інформацію, з іншого — будь-яке запитання може стати болючим. У таких випадках журналіст(ка) залишає контакти й каже: «Якщо ви будете готові, ми поговоримо». Це простий жест, який показує повагу й дає людині право самій визначити момент для діалогу.
Такі ситуації — щоденні професійні дилеми. Іноді журналіст(ка) відчуває тиск редакції, яка хоче швидкого сюжету, але розуміє: поспіх може завдати шкоди. Саме тут проявляється етика — у рішенні відмовитися від негайного інтерв’ю, щоб не травмувати співрозмовницю/-ка.
І тут журналістам варто чесно відповісти собі на питання, навіщо їм ця історія.
Професійні дилеми і тонка межа
Дилеми виникають у різних контекстах. Наприклад, інтерв’ю з жінкою, яка пережила сексуальне насильство. Кожне запитання може стати тригером, але замовчати тему означало б позбавити суспільство правди. Журналіст(ка) мусить балансувати між потребою зібрати факти й ризиком завдати шкоди.
Інша дилема — як відрізнити факт від емоційної реакції. Людина може говорити в стані гніву чи відчаю, і журналіст(ка) має вирішити: чи подавати ці слова як цитату, чи пояснити контекст. Це тонка межа між правом на висловлення і відповідальністю за публікацію.
«Журналістика починається з людяності».
Ще один виклик — небезпека інструменталізувати горе. Коли редакція хоче «сильний сюжет», журналіст(ка) може відчути спокусу використати емоції співрозмовника/-ці як драматичний акцент. Однак важливо пам’ятати про етичну межу: чужий біль не може бути інструментом для ефектного матеріалу.
Горювання, мова втрат і скандали з фото
Втрати мають багато вимірів: смерть близької людини, втрата дому, роботи, статусу, відчуття безпеки. Емоції теж різні — від суму й гніву до провини чи навіть полегшення. Журналіст(ка) має розуміти, що всі ці реакції нормальні.
Під час розмови про похорон людина може сміятися — і це спосіб захисту. Інша може сказати, що відчуває полегшення після смерті близької людини, яка довго хворіла. Це теж частина процесу горювання, і журналіст(ка) не має права оцінювати такі слова.
Візуальна сторона не менш чутлива. У медіа не раз виникали скандали через публікацію фото людей у моменти гострого проживання втрати: з похорону, з лікарні, з місця трагедії. Такі зображення можуть стати сенсацією, та водночас вони грубо порушують етику.
Питання «чи можна показувати обличчя людини в горі?» завжди складне. Важливо враховувати, чи дала людина згоду, чи усвідомлює наслідки публікації, чи не перетворює редакція чужий біль на ілюстрацію для сюжету.
«Чужий біль не може бути інструментом для сюжету».
Мова теж має значення. «Людина, що вижила» звучить інакше, ніж «жертва». Точність тут критична: «зґвалтування» — це «зґвалтування», а не «стосунки». Правильні слова передають факти і показують повагу до співрозмовниці/-ка.
Медійність співрозмовників/-ць
Ще одна дилема — рівень публічності людини, яка дає інтерв’ю. Якщо співрозмовник/-ця вже має певну медійність, його/її слова можуть мати інший резонанс, ніж слова тих, хто не звик до уваги. Людина може не усвідомлювати, що її коментар стане частиною великої публічної дискусії.
Журналіст(ка) має пояснити: інтерв’ю буде опубліковано, його можуть цитувати, воно може викликати ту чи іншу реакцію. Це особливо важливо, коли йдеться про травматичні теми. Людина має право знати, що її слова не залишаться приватними.
Етика й саморегуляція
Етичні межі стосуються не лише співрозмовниці/-ка, а й журналіста/-ки. Після інтерв’ю з родиною загиблого, ділиться досвідом Тетяна Трощинська, журналістка якось зізналася, що кілька днів не могла працювати. Вона зрозуміла: потрібна пауза, щоб відновити сили. Це теж частина професійної етики — вміти зупинитися, коли власний ресурс вичерпано. І це також важливо для редакторів/-ок: враховувати емоційний ресурс журналіста/-ки, даючи те чи інше завдання.
Саморегуляція включає прості речі: перевірити свій рівень стресу перед інтерв’ю, зробити паузу, знайти підтримку в колег чи близьких. Це не слабкість, а професійна навичка. Бо якщо журналісти виснажені, вони не зможуть бути уважними і відповідальними в роботі з травматичними історіями.
Читайте також: Як журналістам підтримати себе й інших у критичній ситуації
Людяність як стандарт
Травма-інформована журналістика — це етичний стандарт, який допомагає зберегти довіру суспільства й не завдати додаткового болю тим, хто вже пережив втрату. Вона нагадує: журналістика починається з людяності.
«Етика — це не інструкція, а чуття й уважність».
Однак людяність не знімає професійних дилем. Навпаки, вона робить їх видимими. Чи варто ставити запитання одразу після трагедії? Як відрізнити факт від емоційної реакції? Чи можна показати фото людини в момент горя? Як пояснити співрозмовнику/-ці наслідки його/її слів, якщо в людини немає медійного досвіду?
Ні ці питання немає простих відповідей. Вони щоразу потребують від журналіста/-ки уважності, етичного чуття й готовності взяти на себе відповідальність. Травма-інформований підхід не дає універсальних інструкцій (та й ніхто не може їх дати), але він пропонує орієнтири: повага, точність, усвідомлення меж.
У цьому й полягає професійність: не уникати складних ситуацій, а в кожній із них залишатися чесними й людяними. Саме так журналісти можуть зберегти довіру суспільства і водночас не зрадити тих, хто ділиться своїм досвідом.
Читайте також: Основи чутливого спілкування
***
Проєкт «Медіамости: Фінляндія — Україна» реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» в партнерстві з News Media Finland та фінансується Міністерством закордонних справ Фінляндії.
