Журналісти, які працюють у прифронтових регіонах, стають не просто свідками подій — вони є тими, хто доносить правду, навіть якщо це означає ризикувати власним життям. Кожна поїздка на деокуповані території, кожне інтерв’ю з військовими, кожен кадр, знятий під звуки вибухів, — це більше, ніж репортаж. Це хроніка війни, що залишиться в історії.
Поліні Паламарчук — 21. Вона — кореспондентка «Суспільне Дніпро». Працює тут майже два роки. Здавалося б, небагато, але цього часу вистачило, щоб зрозуміти головне: «Хтось має розповідати правду, навіть коли тобі 21». Вона добровільно обрала працювати у гарячих точках, бо розуміє, що це важливо.
Але чи можливо звикнути до постійного ризику? Чи можна навчитися ігнорувати страх? Що означає працювати в бронежилеті, який тисне на плечі, коли поруч гуркоче артилерія? Це фізичні та моральні випробування, які стають частиною буднів для тих колег і колежанок, які обрали цей шлях.
Свідомий вибір та місія
Ця історія — про вибір. Про сміливість журналістки та інших членів команди «Суспільне Дніпро», які щотижня виїжджають на прифронтові території, щоб не мовчати, навіть під обстрілами. До слова, медіа постійно користується страхуванням від Міжнародного фонду страхування журналістів.
«Я роблю те, що повинна робити, ну хтось має розповідати правду про те, що відбувається, інформувати, допомагати, об’єднувати», — каже Поліна.
— Перед початком повномасштабного вторгнення почала працювати на місцевому каналі, з осені 2023-го року прийшла на «Суспільне», почала їздити на території, де були прильоти, чи на позиції до військових, які базувалися неподалік. Відвідувала деокуповану Херсонщину. Зараз буваю здебільшого на Донеччині, Запорізькому напрямку і Нікопольщині (Дніпропетровська область), — розпочинає розмову дівчина.
Працює у команді з оператором та водієм, це люди, які вже разом відвідували небезпечні території, які не бояться їхати туди, де вибухає, «прилітає» та палає, відзначає медійниця. За її словами тих, кому страшно, примусово на такі завдання не відправляють. І це, на її думку, — грамотне менеджерське рішення, оскільки не кожна людина може переступити цю межу: між особистими ризиками та виконанням професійних обов’язків.
Робота без примусу
— Відвідувати прифронтові території — це було моїм особистим рішенням. Я співпрацюю з конкретними бригадами, ми вже як друзі, не можу їх підвести й розумію, наскільки важливо нині розповідати ці історії, — продовжує. — Мій перший раз: була відносно безпечна територія на Донеччині, за 20 кілометрів від ворожих позицій. Старалися швидко відпрацювати. Страху через обстріли в мене не було, правда, я тоді більше боялася працювати з військовими, адже раніше такого досвіду не було. Трохи ніяково, не знала, чи вдасться порозумітися, що треба погоджувати й таке інше.
У такі відрядження Поліна їздить щотижня. Супроводжують команду військові, попередньо медійники завжди пишуть запити та отримують погодження.
— Є супровід — пресофіцери чи працівники районних адміністрацій, самостійно не їздимо, це дуже ризиковано насправді. Єдине, коли планували самостійну роботу — це була Межова на Дніпропетровщині. Оскільки знімали цивільних, то не треба дозволу від військових, працювали з урахуванням правил особистої безпеки. Але це був виняток, — уточнює співрозмовниця.
Чи є труднощі в комунікації
Домовитися із військовими не так складно, якщо безпекова ситуація дозволяє працювати на певній території. Щоправда, все змінюється дуже швидко — спочатку можна їхати, потім ні.
— Трапляється таке, що на окремі локації допускають лише «своїх журналістів» — за знайомством чи іншими принципами, мені невідомо. Буває так, що ті, хто дають погодження, не можуть між собою домовитися, кому підпорядковується та чи інша ділянка. І от через такі історії часом виникають труднощі, втрачається момент, який є дуже важливим, аби показати ситуацію реалістично, — зауважує журналістка.
З цензурою щодо своїх матеріалів дівчина не зустрічалася. Переважно — дає пресофіцерам переглянути сюжет перед публікацією, лише з міркувань того, щоб не нашкодити.
— На поступки із совістю не йду, але й таких проблемних ситуацій не виникало. Переважно військові вказують на якісь дрібні елементи, які можуть видати місце розташування, озброєння абощо. Ми, журналісти, також стараємося критично мислити, — каже. — Одним словом — свідомі.
За словами Поліни, усі, хто відвідують прифронтові території пройшли медичну підготовку та розуміють, як діяти в екстрених ситуаціях. Вона особисто також регулярно проходить такі тренування, їх організовує команда «Суспільного».
Для відрядження є всі засоби захисту для медійників. Але от як дівчині вдається годинами проводити зйомки в касці та бронежилеті? Як витримувати такі фізичні навантаження?
Попри фізичний дискомфорт
— Чесно кажучи, уже звикла. Для мене є полегшений бронежилет, він важить кілограмів п’ять — це нормально. А от коли такого немає, то дістається той більший. От у ньому вже важко, за першу годину робити ти хочеш присісти кудись, спина болить, — ділиться думками. — Хоча за весь період роботи я випрацювала для себе таке правило: спочатку працюю, а потім думаю, що не так. Тобто максимально концентруюся на роботі, забуваючи про фізичний дискомфорт, біль. Не знаю, як це пояснити, але коли є робота, не зважаю на холод, спеку, дощ… А вже коли сідаю в машину, от тоді приходить розуміння, що було й холодно, і незручно, чи навпаки — спекотно…
Єдине, про що завжди пам’ятається, — безпекова ситуація. Ризики є постійно.
— Нам, на щастя, досі таланило. Ми з командою приїжджали або після завершення інтенсивних обстрілів, або поверталися до їх початку. Це справді велика удача. Зараз багато дронів, працювати складно, тому про безпеку потрібно пам’ятати. Дослухатися до військових, пам’ятати правила поведінки на небезпечних територіях, що робити у випадку загроз та швидко реагувати, без паніки, — радить дівчина. — Одним з ключових заходів є страхування, звісно. Для медійників це надзвичайно важливо, аби почуватися захищеними.
Підтримка рідних окрилює
Медійниця планує й надалі готувати репортажі з прифронтових територій. Вважає це своєю місією та внеском у майбутнє незалежної країни. Вже у 21 вона здобула цінний професійний досвід. Завдячує підтримці своїм рідним.
— Батьки хвилюються за мене, але підтримують. Бабуся, щоправда, деколи каже: «Нащо ти туди їздиш?» Та вона не зі зла, а тому, що дуже мене любить. Батьки стараються підбадьорювати. Вони розуміють, де я працюю і навіщо це все потрібно. З початку повномасштабного вторгнення нам усім довелося раніше подорослішати, змінити погляди на важливість певних речей, — говорить журналістка.
Дуже важливим для роботи є розуміння як родини, так і команди. Поліна старається завжди мати позитивне налаштування і не притягувати негативу. У дорозі до визначених локацій разом із оператором та водієм часто жартують, обговорюють буденні ситуації, таким чином відволікаючи один одного.
А ще в них є власний ритуал «нагородження себе» за виконану роботу. «Після зйомок заїжджаємо на заправку, аби взяти хот-дог та подякувати собі за те, що ми добре відпрацювали, усе минуло без пригод. І ми ніколи не робимо це до, а лише опісля. Тож оце поїдання хот-догів символізує для нас «успішну поїздку» на небезпечні території», — посміхаючись каже героїня розповіді.
Важко всім, продовжує. Ворог тисне не лише на фронті, а й інформаційно. Багато розмов щодо загроз для Дніпропетровської області. Команда «Суспільне Дніпро» регулярно відвідує ті населені пункти в області, де зараз оголошена добровільна евакуація. Настрої людей, кажуть, різні: хтось боїться і вже виїхав, дехто все ж залишається, бо тут — усе їхнє життя.
— Коли питаю, чи будуть виїжджати — кажуть ні. А коли уточнюю, чи збирають речі та готуються, відповідають — так. Ось такі настрої, дуже важко емоційно змиритися з тим, що росіяни відбирають у людей життя, дім, їхніх близьких… — наголошує співрозмовниця. — Я сподіваюсь, що моїм батькам не доведеться покинути наш дім за 50 кілометрів від обласного центру. Адже це місце, де я виросла, що є моїми спогадами, віє теплом та дає відчуття наповненості. Я дуже цього не хочу. Як і всі українці, мрію про справедливість, мир і перемогу України, про спокій, якого нам так не вистачає… Ми виборюємо свою свободу щодня, щогодини, щохвилини… Я дуже надіюся на те, що все це нам повернеться лише добром.
Нагадаємо, що проєкт страхування реалізує Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» разом із партнерами. Ініціатива є частиною програми «Голоси України» Voices of Ukraine, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа European Centre for Press and Media Freedom ECPMF. «Голоси України» (Voices of Ukraine) реалізується у межах Ініціативи Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Initiative) і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини (German Federal Foreign Office).
