«Коли війна закінчиться, історію цієї країни писатимуть не лише військові й політики. Її також писатимуть журналісти з невеликих міст, які продовжували світити, навіть коли все навколо занурювалося в темряву», – Оксана Бровко
На головному фото: Оксана Бровко виголошує промову під час вручення нагороди «Золоте перо свободи» під час Всесвітнього медійного конгресу WAN-IFRA в травні 2025 року.
Ця стаття Діна Ропера вперше опублікована 24.02.2026 на WAN-IFRA
Сьогодні минає чотири роки повномасштабної війни в Україні, і, здається, на найближчому горизонті немає чіткого шляху до миру. Проте незважаючи на величезний тиск і виклики, українські журналісти, редакції та їхні видання продовжують висвітлювати війну, боротися за виживання та забезпечувати свою незалежність.
Оксана Бровко, директорка АНРВУ, яка в травні минулого року отримала нагороду WAN-IFRA «Золоте перо свободи», відіграє помітну роль у підтримці місцевих незалежних медіа в Україні під час війни.
Читайте також:
Голос українських медіа має значення. Про АНРВУ та нагороду Golden Pen of Freedom 2025
Ми звернулися до Оксани, щоб вона поділилася своїми думками про ситуацію після чотирьох років війни.
— Передусім, як ви?
— Я досі жива і все ще маю сили планувати майбутнє. Чотири роки тому ми діяли переважно інстинктивно — евакуйовували колег, підтримували редакції, координувала підтримку в реальному часі, поки летіли ракети. Усе було терміново. Це був режим «вижити сьогодні».
Тепер тиск інший. Він повільніший, важчий, більш структурний. Ми вже захищаємо не лише територію. Ми захищаємо інституції — регіональні медіа, місцеву демократію, суспільну довіру. Зараз найбільше мене турбують не стільки вибухи, як нормалізація війни. Те, як сирени стають фоновим шумом, руйнування — статистикою, а суспільства як всередині, так і поза межами України починають адаптуватися до ненормальності. Нормалізація небезпечна. Бо коли війна стає рутиною, зникає відчуття нагальності. Коли зникає нагальність, слабшає підтримка. Коли слабшає підтримка, руйнуються інституції.
Я дуже сподіваюся, що мої зусилля бодай на крок наближають усіх нас до перемоги. День за днем. Коли війна закінчиться, історію цієї країни писатимуть не лише військові й політики. Її також писатимуть журналісти в невеликих містах та селах, які продовжували світити, навіть коли все навколо занурювалося в темряву.
— Якщо порівняти перші дні російського вторгнення з теперішнім часом, у чому для вас найбільша різниця тепер, після чотирьох років війни?
— У перші дні все було бінарним — життя або смерть, ти є або тебе немає. Редакції перетворювалися на координаційні центри. Журналісти евакуйовували родини і між цим працювали. Тепер тиск складніший. Ми стикаємося з фінансовим виснаженням регіональних медіа, професійним вигоранням працівників після років життя в травмі, юридичними та безпековими ризиками, постійним тиском дезінформації. Війна перейшла від надзвичайної фази до довгострокового структурного тиску.
Питання вже не в тому, чи можемо ми вижити сьогодні. Воно звучить так: «Чи зможемо ми залишатися незалежними протягом наступних кількох років?»
— Яким чином за ці чотири роки змінилися стосунки між журналістами та українською авдиторією?
— Вони поглибилися й стали зрілішими. Людям на передовій була потрібна інформація, щоб вижити: де сховатися, де евакуюватися, де знайти хліб або чисту воду. Іноді вони можуть отримати її лише з друкованих газет, які по антидронових коридорах привозять їм редактори та журналісти. Це створило прямі, відчутні зв’язки між журналістами та їхніми громадами. У регіонах, віддаленіших від східних і південних кордонів, очікування змінилися. Громади тепер хочуть бачити від своїх місцевих медіа відповідей щодо відбудови, адаптації інфраструктури, житла для переміщених сімей, інтеграції ветеранів та розподілу державних коштів. Ідеться вже не тільки про екстрену інформацію. Ідеться про підзвітність, прозорість і відновлення суспільної довіри в умовах воєнного часу.
— Що означає для вашої роботи та інших журналістів у країні ініціатива «Сильніші Разом»?
— Для мене особисто це простір, де завжди є хтось поруч, хто нагадує мені дихати, спати, пити воду. І ми намагаємося створити такий самий простір для більш ніж ста колег із місцевих медіа, які є частиною проєкту «Сильніші Разом». Він створює умови для перепочинку. Він дозволив редакторам перестати думати лише про виживання і знову почати думати про розвиток: інвестувати в розвиток розслідувань, посилювати редакційні політики, розвивати спільноти навколо своїх медіа. Будувати тривалі партнерства замість того, щоб просити екстреної допомоги кожні кілька тижнів.
Він також змінив щось психологічно. Коли невелика редакція у прифронтовому регіоні знає, що колеги в інших країнах стоять за нею не символічно, а практично, це зменшує відчуття ізоляції. Це нагадує журналістам, що їхня робота має значення за межами їхнього міста, за межами їхньої країни.
«Сильніші Разом» у цифрах — це 22 місцеві редакції в напрямі Інституційна підтримка, які розвивають свою структуру через обмін найкращими практиками та кейсами. Це 18 регіональних медіа в напрямі Розслідування, які створили свої розслідувальні команди з нуля і вже підготували майже 100 антикорупційних матеріалів для своїх читачів. Це сильна команда жінок-лідерок в медіа в нашій програмі WIN Accelerator, які посилюють свої медіа, і 4 партнерства між українськими та норвезькими місцевими медіа в нашій програмі Norwegian Partnership Programme. Це вже система, яка постачає кисень українським регіонам.
Читайте також: Від виживання до розвитку: історії трьох редакцій
— У дописі про нестачу електроенергії для журналістів і редакцій ви сказали: «Для українських медіа стійкість сьогодні залежить від дуже конкретної, дуже практичної підтримки. Якщо ви можете зробити хоча б щось — зробіть це». Як це виглядає на практиці?
— Для українських медіа сьогодні стійкість може бути такою простою річчю, як зарядна станція, яка дозволяє редакції в Херсоні публікувати матеріали під час блекауту. Це може бути покриття вартості «чуйки» (детектора дронів), який наші редактори використовують, коли доставляють газети в зони обстрілів своїм читачам. Це може означати пожертву на придбання ноутбука, який було знищено під час обстрілу.
Це також може означати щось менш помітне, але не менш критичне: фінансування зарплат, щоб журналісти не були змушені залишати професію, покриття юридичного захисту, коли розслідувальна редакція зазнає тиску, або запрошення команди з прифронтового регіону до вашої мирної редакції, щоб поділитися професійним досвідом.
Кожна дія має значення. І мала, і велика. Вам не потрібно зупиняти війну. Але ви можете вирішити, що одна незалежна редакція не замовкне через брак електрики, техніки чи фінансової стабільності.
— Наскільки нині складно отримувати перевірену інформацію по всій країні?
— Сьогодні це значно складніше, ніж на початку 2022 року. У перші місяці повномасштабного вторгнення російська пропаганда часто була грубою й легко ідентифікованою. Наративи повторювалися, маніпуляції були очевидними.
Тепер інформаційний ландшафт набагато витонченіший. Контент, створений за допомогою ШІ, скоординовані мережі в телеграмі, короткі емоційні відео в тіктоку — все це спотворює реальність швидко й масштабно. Сам обсяг дезінформації ускладнює перевірку. Журналісти не лише перевіряють окремі твердження, вони орієнтуються в екосистемі, навмисно створеній для перевантаження. Саме тому стратегічна відповідь не може ґрунтуватися лише на спростуваннях. Ми не можемо перевіряти факти достатньо швидко, щоб відповідати темпам виробництва маніпуляцій.
Довгострокове рішення — це посилення критичного мислення. Коли людина бачить емоційний заголовок, першим інстинктом має бути запитання: чому це сформульовано саме так? Кому вигідна моя реакція? Який намір стоїть за цим?
Майбутнє інформаційної безпеки полягає не лише в сильнішій журналістиці, а й у більш відповідальному споживанні інформації.
— Чи сподіваєтесь ви, що найближчим часом з’явиться якесь рішення щодо війни?
— Однієї надії недостатньо. Важлива структурна безпека та довгострокова інституційна стійкість. Ми реалісти. Ми розуміємо масштаб виклику. Але ми не втомилися у своїй відданості.
Важливіше запитати у міжнародної спільноти: чи достатньо стійкі ваші медіасистеми до тривалої кризи? Україна — не виняток. Це попередження й урок. Якщо демократичні суспільства не інвестують у незалежну журналістику до того, як настане криза, вони заплатять набагато вищу ціну, коли вона прийде.
Якось одна з колежанок сказала, що хороший журналіст — це живий журналіст. Я б додала: нація, яка перемагає, — це нація, яка залишається живою — живою у своїх інституціях, своїй правді та своїй здатності вистояти.
