Україна вперше долучилася до масштабного міжнародного дослідження про сексуальні домагання у медіа, яке у 2025 році провели WAN-IFRA Women in News спільно з BBC Media Action та City St George’s, University of London. Загалом у аналізі взяли участь понад 2800 медійників із 21 країни світу. Дослідження в Україні проводили за підтримки АНРВУ. Загалом до нього доєдналися понад 100 українських регіональних медійників.
Результати описують ситуацію із сексуальними домаганнями у редакціях, рівень безпеки журналістів, механізми повідомлення про насильство та реакцію медіаорганізацій на такі випадки. Йдеться не лише про окремі інциденти, а про культуру всередині редакцій, довіру до керівництва, страх втратити роботу та готовність медіа створювати безпечне робоче середовище.
Яка ситуація в Україні
Під час презентації результатів, участь у якій взяли майже 150 осіб, директорка Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» Oксана Бровко наголосила, що українські медіа нині працюють у зовсім інших умовах, ніж більшість редакцій світу.
«Ми працюємо в умовах великої війни. Багато регіональних редакцій в Україні – це маленькі команди, які часто не мають ані HR-відділів, ані спеціалістів, здатних професійно реагувати на випадки домагань чи аналізувати такі ситуації. За останні чотири роки в Україні закрилися понад 230 медіа, ринок суттєво скоротився, і це створює додаткову залежність журналістів від роботодавця. Через страх втратити роботу багато людей просто не готові повідомляти про домагання чи неналежну поведінку. Особливо в маленьких редакціях, де всі працюють дуже близько одне до одного і де часто немає чітких внутрішніх або зовнішніх механізмів повідомлення», — каже Оксана Бровко.
Водночас, за її словами, навіть попри війну в українських редакціях почали більше говорити про безпеку, культуру в колективах та підзвітність.
«Ми бачимо позитивні зміни. Українські медіа дедалі частіше говорять про культуру на робочому місці, про механізми реагування та про те, як створювати безпечніше середовище навіть під час війни, а не відкладати ці розмови до мирних часів», — зазначає вона.
На думку Бровко, головний виклик зараз — не дозволити кризі стати виправданням для мовчання.
«Культури, які формуються під час війни, визначатимуть і те, якою буде українська медіаіндустрія після війни. Саме тому важливо починати ці зміни вже зараз», — підсумовує вона.
Що показало дослідження
Повертаючись до самого дослідження, як прокоментували експерти, сексуальні домагання залишаються поширеним явищем у медіаорганізаціях у всьому світі. Згідно з результатами, кожна третя опитана людина стикалася з певною формою домагань.
Дослідження базується на відповідях понад 2800 працівників медіа, що робить його однією з найбільших баз даних про сексуальні домагання у редакціях на сьогодні. Серед респондентів — журналісти, адміністративний персонал, HR-фахівці, працівники продакшену, маркетингу та менеджменту, що дозволило сформувати комплексне уявлення про те, як домагання проявляються у медіаорганізаціях.
Аналіз проводили у 21 країні Африки на південь від Сахари, арабського регіону, Південно-Східної Азії та України. У середньому 29% медійників повідомили, що переживали сексуальні домагання.
Серед усіх респондентів, які пережили домагання, 69% не повідомляли про ці випадки. Це підтверджує довготривалу тенденцію замовчування, зафіксовану і в попередніх дослідженнях. Навіть у випадках, коли постраждалі повідомляли про інциденти, організації реагували лише у 65% випадків, переважно через обмежені або неформальні заходи.
Основними причинами замовчування залишаються страх помсти, відсутність довіри до механізмів повідомлення та низька впевненість у реакції організацій. Це свідчить про структурні бар’єри у медіаорганізаціях та нестачу механізмів відповідальності й реагування.
Прогрес залишається повільним і нерівномірним. У глобальному масштабі жінки у 2,4 раза частіше за чоловіків стикаються з вербальними сексуальними домаганнями та у 1,8 раза частіше — з онлайн-домаганнями. Випадки фізичного насильства та зґвалтування трапляються рідше, але залишаються стабільною загрозою. Чверть усіх респондентів повідомили про фізичні домагання, а 5% жінок і 4% чоловіків зазначили, що пережили зґвалтування.
Дослідження також вказує на постійний гендерний розрив у повідомленні про такі випадки. Нижчий рівень відповідей та повідомлень серед чоловіків свідчить, що сексуальні домагання досі сприймаються переважно як «жіноча проблема», попри їхній ширший вплив на культуру редакцій, розподіл влади, безпеку журналістів та цілісність журналістики загалом.
Дослідження стало продовженням попередніх хвиль 2018 та 2020 років і вперше охопило Україну, Сьєрра-Леоне, Бангладеш, Ефіопію, Сомалі та Південний Судан, посилюючи глобальну доказову базу щодо сексуальних домагань у медіа.
Результати демонструють суттєві регіональні відмінності. Найвищі показники зафіксували в Африці (33%) та арабському регіоні (31%), порівняно з 19% у Південно-Східній Азії та 12% в Україні, яка вперше взяла участь у дослідженні у 2025 році.
Проблема є системною
Під час презентації звіту академічна дослідниця Школи комунікацій і креативності City St George’s, University of London — Lindsey Blumell — зауважила, що проблема сексуальних домагань у медіа є системною.
— Сексуальний харасмент — це не лише про окремі випадки, це про систему, це про владу, про культуру у редакції і підзвітність, — каже вона.
За її словами, журналістика не може бути сильною та незалежною, якщо самі журналісти працюють у страху.
— Ми не можемо розбудовувати сильні, етичні, незалежні системи, якщо люди, які виробляють журналістські продукти, живуть у страху, що їх будуть гнобити, принижувати, переслідувати, що вони втратять можливість говорити вільно, — наголошує.
Журналісти в цьому світі стикаються з проблемою переслідувань, харасменту як у зовнішньому світі, так і в редакціях. Проблема часто залишається «тихою», адже багато редакцій досі не мають механізмів безпечного повідомлення про насильство.
Оксана Бровко також наголосила, що будь-які механізми повідомлення про насильство мають базуватися на довірі та конфіденційності.
— Якщо немає довіри, ніхто цього не робитиме. І це має бути конфіденційно. Проблема полягає не лише у відсутності процедур, а й у страху людей говорити через можливі наслідки для кар’єри. Якщо люди будуть говорити, це може зруйнувати їхнє професійне майбутнє, — продовжує.
Саме тому, переконана директорка АНРВУ, медіа мають не лише ухвалювати політики, а й реально змінювати редакційну культуру.
— Питання не в тому навіть, чи є така політика, чи є механізми вирішення проблем. Реальне питання, напевно, у тому, чи ми будемо це все застосовувати у щоденній практиці, — підсумувала вона.
Переглянути повністю дослідження можна ТУТ.
