Мова ворожнечі й переслідування журналістів — це виклик, який українські редакції змушені долати щодня. В умовах війни й високої напруги в суспільстві саме журналісти стають мішенню для образ, погроз і дискредитації. Вони не лише висвітлюють події, а й захищають себе та свої команди від тиску.
Про те, як редакції можуть протидіяти цим викликам, говорили на вебінарі в межах проєкту «Медіамости: Фінляндія — Україна», організованого Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» за підтримки News Media Finland. Своїм досвідом поділилися українська журналістка й засновниця ГО «ЖАР» і онлайн‑видання «ЖАР.INFO» Альона Береза та юристка Спілки журналістів Фінляндії Tytti Oras.
У цьому матеріалі ми зосередимося на українському контексті: від редакційних політик і стандартів до особистих історій та гендерного виміру. А невдовзі розкажемо про фінський досвід.
Мова ворожнечі: міжнародні та українські стандарти
ООН визначає мову ворожнечі як будь‑яку комунікацію — слово чи дію — що має ворожий характер і спрямована проти людини або групи за ознакою їхньої ідентичності. Рада Європи додає: це не лише заклики до насильства, а й створення негативних стереотипів, стигматизація чи виправдання дискримінації.
В Україні заборона закріплена в законі «Про медіа»: він прямо забороняє висловлювання, що розпалюють ненависть чи жорстокість за ознаками походження, національності, віку, статі, гендерної ідентичності чи інвалідності. Кодекс етики українського журналіста уточнює: не можна називати людину злочинцем до рішення суду, дискримінувати чи натякати на фізичні недоліки.
Міжнародні практики пропонують інструменти самоконтролю. Мережа етичної журналістики (EJN) радить перевіряти висловлювання за п’ятьма критеріями: хто говорить, з якою метою, яке охоплення, який контекст і чи є ризик провокування насильства. Associated Press рекомендує уникати бездумної трансляції чужої ненависті — краще переповісти подію своїми словами й додати пояснення.
Редакційні політики та стандарти
Редакції в Україні змушені вибудовувати власні політики, щоб захистити себе й авдиторію від мови ненависті. Прикладом є онлайн‑видання «ЖАР.INFO».
Тут діють правила достовірності: кожне розслідування має спиратися на два незалежні джерела. Якщо підтвердження немає, матеріал не виходить. Це означає, що багато тем залишаються «за кадром», але редакція не йде на компроміс із правдою.
Презумпція невинуватості — ще один принцип. У матеріалах не називають людину злочинцем чи вбивцею до рішення суду. Навіть у резонансних справах редакція обережна: може повідомити про стан здоров’я підозрюваного, але не називає діагнозів, доки вони не підтверджені офіційно.
Мова теж має значення. «Ми не хайпуємо, не робимо клікабельних заголовків», — каже Альона Береза. У редакції використовують нейтральну лексику: «обстріли», а не «прильоти», фемінітиви там, де це доречно. Росію називають державою‑терористкою, війну — війною. Це означає втрату частини авдиторії, яка звикла до «гарячих» новин, але редакція свідомо обирає шлях відповідальної журналістики.
Особисті історії, безпека та гендерний вимір
Редакційні політики народжуються з реальних загроз. Альона Береза пережила напад: за нею стежили біля дому й у спортзалі, її номер телефону розмістили в оголошенні на OLX, вона стала жертвою SMS‑бомбінгу. «Я зробила помилку, коли виклала фото з тренування в реальному часі. Через пів години приїхала людина, яка готувала напад», — згадує вона.
Редакція має антикризову політику: алгоритми реагування, контакти юристів, правила комунікації. «Ми ніколи не ходимо на розслідування поодинці. Завжди двоє», — каже Альона.
У редакції записують телефонні розмови, обладнали офіс відеонаглядом, користуються робочими номерами замість особистих. «Безпека організації дорівнює безпеці команди».
Після нападу Альоні надали державну охорону на два місяці. Це допомогло не випасти з професії. Але психологічний тиск залишив слід: у неї діагностували посттравматичний синдром. Допомогли ретрит у Литві та консультації психотерапевтів, профінансовані партнерами.
Дослідження Інституту масової інформації показують, що проблема мови ворожнечі в Україні тісно переплітається із сексизмом, розповідає Альона. Жіноче тіло систематично використовується для клікбейту, а візуальний сексизм у фотостоках підкріплює стереотипи: чоловіки зображені в бізнес‑новинах, жінки — у сюжетах про прибирання чи хвороби. Навіть успішних жінок часто ідентифікують через партнерів — як «дружин» чи «вдів».
Гендерна нерівність особливо помітна у воєнних новинах. Частка жінок‑експерток в онлайн‑медіа тривалий час стагнує на рівні лише 21%. Жінки, які реально беруть участь у бойових діях, у регіональних новинах згадуються лише в 1% випадків. Найчастіше вони з’являються як жертви обстрілів чи біженки, а не як військовослужбовиці. У Хмельницькій області частка героїнь новин впала до найнижчого за три роки показника — 21%. Це створює викривлену картину війни як «чоловічої справи» й ігнорує внесок тисяч українок. Така невидимість жінок у медіа не лише спотворює реальність, а й підсилює мову ворожнечі: коли жінки зображуються лише як жертви, суспільство починає сприймати їхню роль у війні як другорядну.
Редакції, які прагнуть змінити ситуацію, впроваджують внутрішні правила. «ЖАР.INFO» має політику щодо особистих сторінок журналістів: якщо приватні дописи суперечать стандартам редакції, людина просто не працює з цією тематикою. Це не цензура, а спосіб захистити репутацію медіа й уникнути подвійних стандартів. Така практика показує: відповідальність журналіста не закінчується на сторінках видання, вона поширюється й на його публічну присутність у соцмережах.
***
Український досвід показує: навіть невеликі редакції можуть створювати ефективні політики, якщо вони народжені з реальних загроз. Це поєднання професійних стандартів, особистої стійкості й солідарності з колегами. Головний інструмент захисту — публічність: саме вона дозволяє журналістам залишатися в професії й протидіяти тиску, коли інституції не працюють.
У наступному матеріалі ми розкажемо про фінський досвід реагування на мову ворожнечі та переслідування.
Матеріал підготовлено в межах програми «Медіамости: Фінляндія — Україна», яку реалізує Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» в партнерстві з News Media Finland та фінансує Міністерство закордонних справ Фінляндії
