Про етику, втрати, гідність і силу херсонців — у розмові з Заріною Забріскі.
Американська журналістка Заріна Забріскі працює в Херсоні — прифронтовому місті, яке щодня зазнає обстрілів. Вона документує воєнні злочини, знімає фільми, пише статті, бере інтерв’ю. Ми вже розповідали, як Заріна працювала над документальним фільмом «Kherson: Human Safari», прем’єра якого була 11 листопада на платформах MEGOGO, Freedom, «Дім» і Current Time. Нині пропонуємо вашій увазі продовження тієї розмови — про щоденну роботу журналістки в Херсоні, про етичні межі, історії, які залишаються назавжди, і про те, що допомагає триматися.
Читайте також: «Ми проходили крізь вогонь»: як журналісти працюють у Херсоні
— Заріно, днями ви викладали у фейсбуку запис із коридору. Як це — працювати в таких умовах? Що допомагає зберігати фокус, коли обстріли не припиняються?
— У Херсоні всі звикли до обстрілів і атак — вони відбуваються щогодини, вдень і вночі. Навіть вуличні собаки знають, що треба ховатися, почувши вибухи чи дзижчання. Діти розрізняють види зброї за звуком. Це ненормальна ситуація, але люди пристосовуються і стають нечутливими до небезпеки, коли вона постійна.
Бути репортером у прифронтовому місті — важлива і напружена робота. У нас неймовірна журналістська спільнота в Херсоні, і я вдячна бути її частиною. Як журналісти, ми розслідуємо, перевіряємо і подаємо факти, щоб інформувати суспільство про важливі події та проблеми. Наша робота полягає у зборі інформації з джерел, документуванні та безпосередньому спостереженні, а потім — у створенні точних, зрозумілих і неупереджених матеріалів. Понад усе, обов’язок репортера — шукати правду й відповідальність.
Воєнний кореспондент робить усе це в умовах небезпеки, документуючи людську та моральну ціну війни, щоби правда дійшла до громадськості і була збережена для майбутніх судів та історії. Усі ризики входять у професію. Деякі професії пов’язані з більшим ризиком, ніж інші; але життя саме по собі — ризик.
Зосередженість на роботі допомагає мені відсікати зовнішні звуки: чи то гавкіт собаки, чи дзижчання дрона, чи свист і вибух снаряда. Іноді я відволікаюся, якщо хочу зняти особливо сильну атаку на моїй вулиці під час письма.
— Як виглядає ваш робочий день у Херсоні зараз? Що змінюється у вашій присутності — як журналістки — в місті, де небезпека стала фоновою?
— Люди в Херсоні прокидаються кілька разів за ніч від близьких і гучних вибухів. Як і інші мешканці, я перевіряю канали в Telegram, щоб дізнатися більше. Мені подобається «Kherson Non Fake» — він точний і інформативний. Вранці я зв’язуюся з друзями й колегами, щоб переконатися, що всі цілі. Часто — ні. Вибиті вікна у Херсоні — звична річ.
Після сніданку я часто їду на місця руйнувань, щоб знімати й робити репортажі, іноді разом із колегами з місцевих медіа. Вдень працюю над другим документальним фільмом — проводжу інтерв’ю і зйомки з нашим оператором-постановником Олександром Андрющенком. Він чудовий фотограф і відеограф, працює для херсонського видання «Вгору». Ми разом зробили перший фільм і чудово працюємо в команді, тікаючи від російських дронів і «ганяючись за красою в потворності», як він каже.
Коли маю час, відвідую заняття з йоги, а після настання темряви пишу статті, редагую відео та даю подкасти чи інтерв’ю для телебачення вдома — під звуки артилерії. Тримаю «вікна» відкритими, хоча скла майже не лишилося — лише фанера, щоб ударна хвиля проходила крізь неї, а не ламала рами. Зазвичай це допомагає. Коли стіни починають тремтіти, переходжу в коридор. Якщо обстріл зовсім поруч — спускаюся на перший поверх.
Історії, які залишаються назавжди
— Чи був репортаж або історія, які ви особливо запам’ятали — не через тему, а через те, як усе відбувалося?
— Таких історій дуже багато. Одна з нещодавніх, яка сколихнула світ, — це історія баби Лори з Антонівки. Я приїхала туди знімати підрозділ мисливців на дрони для свого другого документального фільму. Це місце зруйноване росіянами й виглядає як декорації до голлівудського фільму про війну: обгорілі, перекинуті машини, почорнілі висотки, розірвані дроти, що тремтять на вітрі, міни й скло по всій дорозі, дикі собаки виють серед розщеплених дерев. Дрони того дня не прилетіли — накрапав дощ.
Маленька старенька жінка з білим, як срібло, волоссям і яскраво-блакитними очима, у накрохмаленій білій сорочці, йшла спустошеною дорогою з довгою палицею — я взяла в неї інтерв’ю. Виявилося, що їй за вісімдесят, вона пасе двадцять кіз. Її дім зруйновано, але вона не хотіла виїжджати — через своїх кіз.
«У кожного є надія, — сказала вона. — Хоч і страшно».
Я записала відеоінтерв’ю. Приблизно за три тижні, опівночі, коли вже збиралася спати, побачила це власне відео на популярному телеграм-каналі Kherson Non Fake, який ми всі перевіряємо на оновлення. Бабу Лору вбив дрон. Не просто вбив — розірвав на шматки. Разом із двома білими козами — матір’ю й козеням.
Я була розлючена. І досі розлючена. Я написала про це в X (Twitter), і, очевидно, багато хто відчув те саме. Ця історія облетіла світ, отримала мільйони переглядів і значний розголос.
— Чи траплялося, що звичні журналістські інструменти — камера, диктофон, питання — не працювали? Як ви тоді діяли?
— Іноді просто треба все запам’ятати або швидко занотувати, а потім якомога детальніше записати. Писання завжди допомагає.
Про етику, гідність і відновлення
— Чи були ситуації, коли ви вирішували не публікувати матеріал або не включати певні кадри чи свідчення — з міркувань безпеки, етики або внутрішнього відчуття межі?
— Таке трапляється п’ять разів із десяти або й частіше. Моє правило схоже на Клятву Гіппократа: поважай конфіденційність, не завдавай шкоди, передавай знання відповідально. У зоні бойових дій, біля фронту, треба продумувати кожен факт, кожне фото, кожне речення. І, звичайно, я завжди надсилаю матеріали пресофіцерам, щоб переконатися, що не припустилася помилки і нікого не наражаю на небезпеку. Це не цензура, а здоровий глузд. Журналісти мають документувати воєнні злочини, а не сприяти їм.
— Є теми, про які вам особливо важко писати чи знімати? Що саме робить їх складними?
— Діти. Страждання дітей або, іноді, коли вони граються, поки летять снаряди, — це боляче. Я не надто зосереджуюсь на цій темі. Наприклад, нещодавно я знімала Геловін у бомбосховищі або дитячу театральну виставу.
Одна дівчинка сказала мені, що їй живеться добре, але незабаром вона має переїхати — спочатку до Одеси, потім до Польщі й Німеччини. Можливо, вона більше ніколи не побачить свій дім. Інша дівчинка, головна акторка вистави, була спокійною, позитивною, дала гарне інтерв’ю, а наприкінці сказала: «У мене більше немає собаки й кота. Їх убили». Росіяни.
Бігати під обстрілами легше, ніж знімати такі інтерв’ю.
— Що допомагає вам триматися після важких зйомок чи розмов? Як ви відновлюєтесь?
— Мене завжди надихають херсонці. Вони пережили дев’ять місяців жорстокої окупації, втратили домівки, роботу, рідних — через обстріли, дрони «human safari» або після підриву Каховської ГЕС, і ситуація погіршується щодня. Вони ходять на ринки, вкриті антидроновими тунелями. І все ж допомагають одне одному. Тримають вулиці в чистоті, садять городи, годують безпритульних тварин. Що мої важкі зйомки в порівнянні з цим? Було б соромно жаліти себе. Я можу виїхати будь-якої миті.
Але тіло, звісно, не любить стрес. Тож я займаюся йогою, піднімаю вагу, гуляю, коли це безпечно (не так часто, як хотілося б), або танцюю вдома. Ще люблю келих коньяку перед сном.
— Чи є у вас внутрішнє правило: коли варто продовжувати роботу, а коли — зупинитися? Як ви це відчуваєте?
— Я вдячна за можливість поділитися концепцією репутаційної безпеки, яку представив Пітер Померанцев, дослідник російської пропаганди. Репутаційна безпека для країни у стані війни — це захист її суверенітету через видимість і міжнародну поінформованість. Коли світ розуміє історію й значення нації, агресорам складніше її стерти або спотворити її ідентичність. Чим сильніша репутація й визнання країни, тим вищий рівень стримування від руйнування, адже обурення громадськості за кордоном може вплинути на політичне й військове стримування через вплив на обраних політиків. Наприклад, коли згорів Нотр-Дам, увесь світ був приголомшений і прийшов на допомогу.
— Що для вас означає гідність у роботі журналіста — особливо в таких умовах, як у Херсоні?
— Гідність — це важлива цінність для мене, у журналістиці й поза нею, у Херсоні чи будь-де. Мій батько казав: «Є речі, які порядні люди просто не роблять. Крапка». Досить стандартний набір цінностей, нічого геройського. Просто бути порядною людиною.
Це важливо: програма страхування журналістів
Нагадаємо, що Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» продовжила програму страхування для українських журналістів, фіксерів, операторів, фотографів і редакторів, які працюють у зонах підвищеного ризику. Ініціатива є частиною Міжнародного фонду страхування журналістів (МФСЖ), що реалізується в партнерстві з українськими та європейськими організаціями.
Читайте також: Увага, колеги! Відкрита реєстрація на страхування для українських журналістів
Нові умови страхування:
- до 100 000 доларів США страхового покриття,
- без обмежень у кількості страхових днів і членів команди,
- пріоритет — для тих, хто пройшов безпекові тренінги або курси домедичної допомоги,
- подати заявку можуть медійники, які працюють у Херсонській, Запорізькій, Сумській, Миколаївській, Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській, Дніпропетровській областях та прикордонних районах Київщини й Чернігівщини.
Реєстрацію відкрито з 1 листопада. Подробиці доступні на сайті МФСЖ. Подати заявку можна тут.
Нагадаємо, що проєкт МФСЖ та серію безпекових тренінгів реалізує Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» разом із партнерами. Ініціатива є частиною програми «Голоси України» Voices of Ukraine, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа European Centre for Press and Media Freedom ECPMF. «Голоси України» (Voices of Ukraine) реалізується в межах Ініціативи Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Initiative) і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини (German Federal Foreign Office)
