Оксана Бровко, нагороджена в Іспанії за захист свободи преси, аналізує виклики журналістики, солідарність Європи та загрози дезінформації. Переклад інтерв’ю Aqui Europa
На початку листопада в Мадриді відбулася церемонія вручення Премій 20minutos — щорічної відзнаки, яка вшановує людей, організації та спільноти, що роблять помітний внесок у розвиток суспільства, культури, інновацій і свободи слова. Директорка АНРВУ Оксана Бровко отримала цю нагороду від Короля Іспанії Філіпа VI — а внесок у розвиток незалежних медіа України. Тоді ж вона дала інтерв’ю виданню Aquí Europa, переклад якого ми сьогодні пропонуємо до вашої уваги.
Читайте також: Король Іспанії Філіп VI вручив нагороду Оксані Бровко за внесок у розвиток незалежних медіа України
***
Оксана Бровко, нагороджена в Іспанії за захист свободи преси, аналізує виклики журналістики під час війни, європейську солідарність з українськими медіа та майбутнє журналістики в контексті дезінформації та постійних загроз.
Під час свого візиту до Іспанії, де вона отримала нагороду «20 хвилин» від Henneo— групи, що входить до складу Асоціації інформаційних медіа, — директорка Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» Оксана Бровко поспілкувалася з Aquí Europa про роль журналістики у воєнні часи, стійкість українських медіа та важливість міжнародної солідарності у захисті свободи преси.
Оксана Бровко — ключова фігура в європейській медіаекосистемі та членкиня Керівного комітету WAN-IFRA, очолює мереж, яка об’єднує місцеві та регіональні українські медіа, що продовжують висвітлювати події, зазнаючи російських атак. Її голос, визнаний у всьому світі за відданість редакційній незалежності та безпеці журналістів, втілює боротьбу української журналістики за те, щоб лишатися живими й продовжувати говорити правду серед руїн.
У цьому ексклюзивному інтерв’ю Оксана Бровко розмірковує про ціну свободи, виклики журналістської практики під час війни та чому так важливо, щоб Європа зосередила увагу на Україні. Вона також ділиться своїм баченням спільних викликів, із якими стикаються медіа в усьому світі — від економічної стійкості до розвитку штучного інтелекту, — та відстоює роль медійних асоціацій як мереж підтримки та захисників права на інформацію.
— Оксано, перш за все вітаю з нагородою, яку ви отримуєте сьогодні. Що це визнання означає для вас особисто, особливо в той час, коли у вашій країні триває війна?
— Дякую. Ця нагорода — дуже важлива нагода для мене нагадати всім про ціну, яку ми платимо за свободу. В Україні ми зараз боремося за найбазовіші цінності: за незалежність, за право бути собою, за збереження нашої нації. І завдяки цій війні ми зрозуміли, що свобода — це не те, з чим народжуєшся і що можна сприймати як належне. Іноді її потрібно захищати, за неї треба боротися, а іноді навіть за неї треба померти. Багато моїх друзів, колег і простих українців сьогодні роблять саме це. Це дуже важко, але водночас ця нагорода дає мені голос, аби нагадати світові, що стоїть на кону.
— Чи не могли б ви трохи розповісти про ті перші моменти вторгнення? Якими вони були для вас особисто, для вашої родини, і як ви знайшли в собі сили продовжувати жити після втрати майже всього?
— Ще до початку вторгнення я намагалася бути готовою, бо всі відчували неминучість повномасштабної атаки. Я знала, що не можу контролювати те, що відбувається, але хотіла щось зробити. За два місяці до лютого 2022 року я забронювала невеликий готельний номер на заході України, поблизу польського кордону, щоб у разі найгіршого мати безпечне місце для своїх дітей. У мене четверо дітей, і на той час троє з них були дуже маленькими — наймолодшому було лише два роки. Моєю головною турботою як матері була їхня безпека, бо я була певна: якщо російські війська досягнуть Києва, ми всі будемо в небезпеці.
У професійному плані я також намагалася захистити своїх колег у регіональних медіа. Ми регулярно зустрічалися, щоб підготувати протоколи — як евакуювати редакції, як стерти конфіденційні дані про журналістів із серверів, як забезпечити безпеку команд. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, ми зрозуміли, що насправді не готові. Перші кілька годин були найважчими, жахливими, бо ми не розуміли масштабів того, що відбувається. Чи будуть ядерні атаки? Хімічні атаки? Бомбардування? Чи просто наземні війська, що перетинають кордон із Росії чи Білорусі? Ця невизначеність була найжахливішим відчуттям. Але наявність плану, навіть базового, допомогла. За кілька годин я посадила свою сім’ю в машину, і ми вирушили до західної частини країни. Потім я почала телефонувати колегам, щоб координувати евакуацію з редакцій поблизу лінії фронту. Ті перші години та дні були хаотичними, але ми принаймні щось робили — намагалися рятувати життя та підтримувати журналістику.
— Ви продовжували працювати протягом усього цього періоду, навіть перетворивши свою роботу на інструмент стійкості. Що вас мотивує?
— Мотивація проста: ми просто хочемо жити в незалежній країні та зберегти своє право бути українцями. От і все. Ми хочемо жити під мирним небом, гарантувати безпеку наших дітей та наше майбутнє. Кожна дія, кожне рішення випливає з цього розуміння. Ми хочемо вільно жити на своїй землі і готові за неї боротися. Особисто для мене журналістика — це мій спосіб боротьби, документування правди та допомоги людям зрозуміти, що з нами відбувається.
— Які основні труднощі для журналістів, які працюють в Україні сьогодні?
— Це величезний виклик. Журналісти постійно зазнають атак — російські дрони, ракети, цілеспрямовані атаки на офіси медіа. Але, як не парадоксально, війна також створила можливості. Вона виявила, хто наші справжні партнери. З перших днів ми отримували незліченну кількість дзвінків, електронних листів та повідомлень від колег з усієї Європи з питаннями, чим вони можуть допомогти. Ця солідарність додала нам сил. Для української медіаспільноти, особливо місцевих та регіональних видань, це означало нові контакти, співпрацю та друзів. Не лише професійні контакти, а й справжні людські зв’язки. І ця співпраця допомагає нам підвищувати наші професійні стандарти. Ми стикаємося з тими ж викликами, що і європейські журналісти — штучний інтелект, залучення аудиторії, робота з платформами соціальних мереж. Але з однією важливою відмінністю: ми працюємо посеред війни. Навіть якщо ви далеко від лінії фронту, ніде в Україні немає абсолютно безпечного місця. Російські ракети та дрони можуть досягти навіть західних регіонів поблизу Польщі. Тому всі журналісти тут працюють у стані постійної небезпеки.
Навіть далеко від лінії фронту ніде в Україні немає абсолютно безпечного місця. Російські ракети та безпілотники можуть досягти навіть західних регіонів поблизу Польщі. Тому всі журналісти тут працюють у стані постійної небезпеки.
— Як би ви описали повсякденне життя в Україні тепер, на четвертому році після початку широкомасштабного вторгнення?
— Для нас це фактично одинадцятий рік війни, відколи вона почалася у 2014 році, коли Росія окупувала Крим, частину Донбасу та Луганська. Повномасштабне вторгнення змінило все. Перші шість місяців більшість із нас жила в режимі виживання — постійні відключення електроенергії; без електрики, без газу, без інтернету. Люди були в шоці та не знали, як реагувати на кожну нову атаку. Зараз ми на іншому етапі: намагаємося адаптуватися й продовжувати жити і працювати, незважаючи на обставини. Для медіа це означає зосередитися на підтримці свободи преси на місцях та в регіонах. Адже місцеві журналісти першими реагують, коли щось відбувається. І вони також першими протидіють російській дезінформації та пропаганді, яка дуже активно поширює фейкові новини. Але це стає все важче й важче. Нещодавні напади на енергетичну інфраструктуру спричинили серйозні перебої з електроенергією.
Перш ніж приїхати до Мадрида, я розмовляв з кількома місцевими редакторами, які сказали, що вони не можуть навіть зарядити свої ноутбуки чи телефони. Уявіть, що ви намагаєтеся публікувати новини за таких умов. З економічної точки зору, це також руйнівно — ринок обвалився, передплатники зникли, а реклами майже немає. Багатьох журналістів-чоловіків призвали до лав Збройних сил, тому більшість редакцій тепер очолюють жінки. Вони керують командами, доглядають за своїми дітьми в школі під час ракетних атак, піклуються про своїх чоловіків на фронті та забезпечують безпеку своїх колег, і все це одночасно. Працювати в таких умовах надзвичайно важко як фізично, так і психологічно.
— Що для вас означає свобода після цих років війни?
— Зараз для мене свобода — це щось дуже фізичне. Це вже не абстрактна цінність; це повітря, яким ти дихаєш, коли над головою немає ракет чи дронів, це здатність говорити правду без страху, називати речі своїми іменами. Для мене свобода означає відповідальність, мужність і нерозривний зв’язок з тими, хто заплатив за неї найвищу ціну.
Боротьба в Україні — це історія звичайних людей, які роблять надзвичайні речі, щоб захистити свою гідність.
— Як українці ставляться до Європи? Чи й досі вони відчувають підтримку, чи ця підтримка почала зменшуватися?
— Ми продовжуємо бачити й відчувати значну підтримку — як політичну, так і інституційну, а також особисту. Мільйони українських матерів і дітей стали біженцями, їх тепло й людяно зустріли європейські громадяни та уряди. Ця солідарність врятувала життя. Те саме стосується й медіа: багато європейських медіа продовжують висвітлювати наші історії та запитувати, що відбувається в Україні. Звичайно, увага зміщується — у Сполучених Штатах вибори, війна в Газі, багато інших світових подій. Але такі нагороди та зустрічі — це можливості переорієнтувати увагу, нагадати людям, що війна не закінчена. І я бачу, що європейські журналісти все ще хочуть слухати, все ще хочуть розповідати наші історії, бо ми боремося за ті ж цінності, якими вони живуть щодня. Тільки нам доводиться помирати за них.
— А тепер про журналістику. Чи вважаєте ви, що журналістика все ще може щось змінити під час війни?
— Звісно! Журналістика не може зупинити ракети чи дрони, але вона може порушити мовчання. Вона може захистити пам’ять про міста та містечка на передовій, які зникають під російськими атаками, протистояти брехні та нагадувати світові, що за кожною статистикою стоїть людське обличчя. У часи війни правдива журналістика стає актом опору, а іноді єдиним, що залишається.
У часи війни правдива журналістика стає актом опору, а іноді єдиним, що залишається.
— Коли ви дивитеся на свою роботу, чим ви найбільше пишаєтеся?
— Я пишаюся медіаспільнотою, яку ми створили: журналістами, які, попри страх і втрати, продовжують працювати, розслідувати й говорити правду; колегами з багатьох інших країн, які підтримують нас здалеку, як професійно, так і з глибоко людської точки зору. Я пишаюся тим, що як асоціація нам вдалося об’єднати незалежні регіональні медіа, допомогти їм не лише вижити, а й знайти силу в солідарності. Ця єдність — наша тиха перемога.
А особисто я просто намагаюся перетворити страх і виснаження на дії. Я нагадую собі, чому я це роблю: заради моїх чотирьох дітей, яким я справді хочу дати життя в мирній Україні, і заради моїх колег, які продовжують вести репортажі з регіонів, що зазнають ракетних атак.
— Сьогодні, окрім насильства, перед медіа постають різноманітні виклики: від фінансових труднощів до технологічних монополій. Які, на вашу думку, основні виклики стоять перед медіа сьогодні і яка, на вашу думку, роль медіаасоціацій у пошуку відповідей на ці виклики?
— Найбільший виклик сьогодення — це не просто виживання — фінансово чи технологічно — а збереження надійності. В епоху пропаганди, дезінформації та постійного скорочення доходів журналістика має захищати довіру як свій найбільший актив.
Медіаасоціації відіграють вирішальну роль у цьому контексті: ми об’єднуємося, ми захищаємося та ми розширюємо свої можливості. Ми створюємо простори для співпраці замість конкуренції, ми пропонуємо захист, коли окремі медіа занадто малі, щоб захистити себе, та ми допомагаємо знайти стійкі моделі, які дозволяють правді вижити на ринку, керованому кліками.
— Чи хотіли б ви додати щось насамкінець?
— Війна змусила всіх нас, хто працює в медіа, переглянути етику. Для мене найскладнішим було вирішити, як продовжувати нашу місію пошуку правди, водночас забезпечуючи виживання наших команд. Це не одне якесь рішення, а постійно повторюване — як одночасно захистити наших людей, наші цінності та наш голос.
Крім того, такі зустрічі дають мені можливість висловитися від імені тих, хто не може цього зробити — журналістів, яких викрали, катували або вбили в російському полоні; репортерів та редакторів, які залишаються ув’язненими або застряглими на окупованих територіях; та понад 330 медіа, які були змушені закритися через війну. Увага, підтримка і солідарність із нами тривають, і це допомагає продовжувати цю боротьбу за правду та свободу.
Війна змусила всіх нас, хто працює в медіа, переосмислити етику.
— Зрештою, як європейські медіа можуть продовжувати допомагати Україні залишатися видимою та щоб її історія звучала?
— Це вирішальний момент для журналістики в усьому світі. Важливо не лише стежити за новинним циклом, а й відстежувати довгострокову історію, висвітлюючи не лише заголовки, а й людську реальність, що розгортається на місцях. Війна в Україні зараз така ж жорстока, як і в лютому 2022 року. Все більше людей гине, все більше отримує поранення, і ми не повинні забувати про них. Журналісти мають продовжувати розповідати історії звичайних людей, бо за кожним заголовком стоїть людське життя, втрата, історія. Щодня в Україні о 9:00 ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, хто загинув або зник безвісти. У цей момент все зупиняється — автобуси, машини, діти у школах. Це колективне нагадування про ціну, яку ми платимо. Але для багатьох українців однієї хвилини недостатньо. Список того, що ми втратили — домівки, друзів, дітей, чоловіків — надто довгий. Нам потрібно, щоби світ і далі слухав, і далі пам’ятав.
Будь ласка, не дозволяйте втомі замінити співчуття. Війна не закінчилася лише тому, що про неї більше не говорять у новинах. Щодня українці продовжують захищати найбазовіші європейські цінності, на яких вона була побудована: гідність, демократію, свободу. Свобода — це не те, з чим народжуєшся. Іноді її потрібно шукати, боротися за неї. А іноді за неї потрібно померти. Як ми це робимо зараз в Україні.
Будь ласка, не дозволяйте втомі замінити співчуття. Війна не закінчилася лише тому, що про неї більше не говорять у новинах.
