Олексій Пасюга, редактор і журналіст газети «Ворскла» із Великої Писарівки (Сумщина), розповідає, як змінилася логіка (не)безпеки після появи дронів, чому іноді матеріали залишаються тільки в архіві, як команда підтримує одне одного і що означає гідність журналіста у війні.
Працювати журналістом в Україні нині, особливо у прикордонних і прифронтових регіонах, — це щодня наражатися на небезпеки й поставати перед моральним вибором. Олексій Пасюга, редактор і журналіст газети «Ворскла» із Великої Писарівки (Сумщина), розповідає, як змінилася логіка (не)безпеки після появи дронів, чому іноді матеріали залишаються тільки в архіві, як команда підтримує одне одного і що означає гідність журналіста у війні.
«Вони з’являються нізвідки і можуть атакувати в будь-який момент»
Найскладніші виклики для журналістів прикордоння — це безпека і необхідність бути постійно сконцентрованими. Редакція «Ворскли» навіть у перші тижні повномасштабної війни не припиняла випускати й розвозити читачам газету, надруковану на принтері, тож у цієї невеличкої команди (тут працює п’ятеро людей) досвід величезний.
Олексій згадує, що до літа 2024 року небезпека здавалася більш «передбачуваною»: артилерійські обстріли, удари КАБами, танки, гелікоптери… Попри близькість до кордону, існувало відчуття певної логіки — можна було сховатися чи спрогнозувати ризики.
— Усе кардинально змінилося з появою дронів. Вони з’являються нізвідки й можуть атакувати в будь-який момент, — каже журналіст. Спершу здавалося, що дрони обирають лише великі цілі, але з 2025 року вони почали бити по всьому, що рухається, — від військової техніки до велосипедистів і цивільних автівок. Це змусило редакцію змінити підхід до роботи: виїзди тепер планують залежно від погоди, намагаються триматися ближче до дерев, хоча й це не гарантує безпеки.
Вони почали бити по всьому, що рухається, — від військової техніки до велосипедистів і цивільних автівок.
«Іноді рішення ухвалюється буквально за кілька хвилин»
Перед кожним виїздом команда перевіряє ситуацію в громаді. Вони спілкуються з місцевими волонтерами, які живуть у зоні бойових дій, щоб дізнатися про нічні обстріли чи зміни в поведінці ворога.
— Чи були обстріли вночі, яка ситуація зранку, чи «відстрілявся» ворог — це прості, але критично важливі речі, — пояснює Олексій. Важливими є й технічні моменти: чи буде зв’язок, чи можна передати інформацію, чи є запасні колеса. Одного разу редакційна автівка пробила два колеса на уламках, іншого — порізала колесо об розкидані дроном шипи. Тепер вони їздять із трьома запасними.
— Четвертого просто немає, — сміється Олексій, — Іноді рішення їхати чи не їхати ухвалюється буквально за кілька хвилин. Не через дедлайни, а після зважування ризиків.
«Новину забудуть. А життя не повернеш»
З часом у журналістів з’явилися власні «сигнали», коли в роботі варто взяти паузу. Один із них — внутрішнє відчуття поспіху. Інший — бажання їхати на місце обстрілу заради фото, попри очевидне погіршення обстановки:
— Найчіткіший — коли починаєш поспішати без реальної потреби. Це означає, що напруга вже надто висока і ти перестаєш реально оцінювати ситуацію. Інший сигнал — коли ловиш себе на думці, що треба їхати, бо прилетіло і будуть фото, хоча водночас розумієш, що обстановка погіршується. У прикордонні це завжди момент, коли треба зупинитися й подумати.
… Коли починаєш поспішати без реальної потреби. Це означає, що напруга вже надто висока і ти перестаєш реально оцінювати ситуацію.
Вміння зупинитися й видихнути, коли все йде не за планом, іноді в прямому сенсі рятує життя:
— Щочетверга ми розвозимо газету в громаді, яка перебуває в зоні бойових дій. Є чіткий графік — щоби встигнути передати газету далі, тим, хто везе її в інші населені пункти. Одного разу через блекаут газета з друкарні надійшла із запізненням, і ми порушили графік приблизно на годину. Саме в цю годину прилетів КАБ у магазин у Спірному. Загинули дві продавчині. А ми мали бути там у той час…
Саме тому ми постійно намагаємося тримати баланс між роботою і паузою. Новину чи найцікавіший кадр за тиждень забудуть. А життя не повернеш.
Тривога дисциплінує, подяка повертає відчуття сенсу
Повністю позбутися тривоги неможливо, але вона й допомагає бути уважнішим.
— Ми не робимо вигляд, що все нормально. Якщо страшно або важко — про це говорять, — каже журналіст.
У редакції важливу роль відіграє гумор: він допомагає знімати напругу й підтримувати інших. Рятує й рутинна робота — тексти, верстка, дзвінки, підготовка номерів. Це повертає відчуття стабільності, яке було за мирного життя. Після важких виїздів допомагає звичайна доставка газети:
— Коли чуєш подяку або бачиш, що газету чекають і вона комусь справді потрібна, це повертає відчуття сенсу, — каже Олексій.
Дуже підтримує родина, розмови з маленькою онукою, для Олексія це головне місце відновлення. А ще розмови з друзями на фронті — крізь призму їхнього досвіду власні труднощі бачаться в іншому світлі.
— Бувати на природі — це величезне задоволення, — ділиться журналіст. — Цього року вперше за тривалий час вдалося кілька разів вийти по гриби. У наших домашніх, рідних лісах грибів завжди було багато. Тільки там не походиш, бо нашпиговані вибухівкою. Та й ворог поруч, обстріли. А зараз вдалося вийти хоч і не в рідний ліс, але грибів заготували. Передали й сину на фронт, і донці в Харків, та ще й собі залишилося.
«Найважчі писати про загибель людей і руйнування того, що було частиною власної пам’яті»
Редакція свідомо не публікує матеріалів або кадрів, що можуть нашкодити людям: цивільним, військовим чи рятувальникам. Не показує точних локацій, не прив’язує фото до місця й не поспішає з інформацією одразу після прильотів.
— Щодо самих фото чи відео, то ми працюємо в регіоні, який добре проглядається з повітря. Ворог і без наших публікацій знає, куди і наскільки точно влучив. Більше того: часто їхні відео з’являються у ворожих телеграм-каналах раніше, ніж у нас є підтверджена інформація. Тому для нас питання не в тому, «показати чи не показати», а в тому, що і навіщо ми показуємо.
Найскладніші щоденні виклики лежать у царині етики:
— Були ситуації, коли ми знімали матеріал виключно для фіксації злочинів, але свідомо не публікували його. Один із таких випадків — влучання в автомобіль військових неподалік аптеки, куди вони приїхали з передової. Ми зафіксували подію для архіву й документування, але в публічний простір ці кадри не вийшли.
Є речі, які не мають ставати контентом.
Тут також не знімають похоронів загиблих військових, якщо про це прямо не просять рідні
— І ніколи не публікуємо відео з емоційними моментами прощання, сльозами близьких чи тілом воїна. Можливо, хтось вважає це неправильним з погляду «повноти картинки». Але для нас це питання поваги й межі, яку ми не готові переходити.
Ще важче говорити про втрати, коли загиблий — знайомий чи сусід. Це відчувається як руйнування того, що було частиною власної пам’яті. Такою для Олексія стала історія земляка Олександра Скорика: після АТО він знову пішов на фронт, але зник безвісти. Газета писала про нього з надією, що він у полоні:
— Але водночас було розуміння, що ділянка фронту, де він зник, була повністю зруйнована вибухами, фактично переорана. Найімовірніше, що тіло так і не знайшли.
Про безпекові навички й командну роботу
Олексій Пасюга наголошує: у прикордонні немає виїздів «просто подивитися». Журналісти не затримуються довше, ніж потрібно, і намагаються не привертати уваги без нагальної потреби.
— Домедична допомога — це не “про всяк випадок”, а реальна необхідність, — каже він, згадуючи відвідані безпекові тренінги, організовані АНРВУ. У невеликій редакції кожен має знати базові речі: що робити при пораненні, як діяти до приїзду медиків. Саме тому команда регулярно організовує навчання для колег і переконана, що такі тренінги треба проходити щонайменше двічі на рік.
Читати також: Десятий безпековий тренінг АНРВУ: як медійники вчаться рятувати життя під час війни
Команда для журналіста критично важлива. Навіть якщо фізично він на виїзді сам, завжди є хтось на зв’язку, хто знає його маршрут і може бити на сполох.
— Напарник під час виїздів став обов’язковим, — каже Олексій. Один веде машину, інший слухає небо. Це питання не лише безпеки, а й професійної роботи: зняти з двох ракурсів, допомогти з технікою, зорієнтуватися на місці.
Напарник під час виїздів став обов’язковим.
Колеги, подбайте про свою безпеку
Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» пропонує медійникам і медійницям, які працюють у небезпечних регіонах, скористатися можливістю страхування життя та здоров’я. Це частина міжнародної ініціативи МФСЖ у партнерстві з українськими та європейськими організаціями.
Умови безкоштовного страхування викладені тут.
Подати заявку можуть медійники, які працюють у Херсонській, Запорізькій, Сумській, Миколаївській, Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській, Дніпропетровській областях та прикордонних районах Київщини й Чернігівщини.
Проєкт «Міжнародний Фонд Страхування Журналістів», організований Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», є частиною програми Voices of Ukraine, що входить до програми SAFE, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Проєкт Voices of Ukraine реалізується в межах Hannah Arendt Initiative.
У рамках проєкту ми готуємо серію розмов про роботу журналістів та журналісток у прифронтових і прикордонних регіонах. Раніше ми вже публікували розмови із Заріною Забріскі (частини перша і друга), Олександром Качурою, Владиславом Сафроновим, Наталею Білокудрею, Сергієм Горбатенком, Євгеном Хрипуном, Анною Калюжною, Поліною Куліш, Надею Сухою, Надією Карповою та Діаною Буцко.
