Виступ Віталія Портникова, журналіста й політичного коментатора, став справжньою родзинкою XIV Медійного Конгресу. Він запропонував учасникам дивитися на медіа не лише крізь призму сьогодення, а й крізь приціл майбутнього.
Чи думаєте ви, що буде з нашою професією, коли алгоритми диктують стрічку, а війна пришвидшує технології швидше, ніж світ здатен їх осмислити? Чи витримає свобода слова натиск анонімності, маніпуляцій та «розумних» машин? І головне — куди рухатися українським редакціям уже зараз, аби не втратити голос і вплив?
У промові «Медіа у час війни: як зберегти свободу слова» Віталій Портников окреслив дорожню карту для тих, хто хоче не виживати поруч із соцмережами та ШІ, а формувати порядок денний: прийняти виклик, посилити індивідуальність, поєднати силу бренду редакції з особистою відповідальністю журналіста й вийти на поле конкурента — щоб захистити факт, сенс і довіру, захистити журналістику.
Далі ми блоками подамо головні тези, прямі цитати з виступу, аби всі наші підписники мали можливість відчути, ознайомитися, відрефлексувати.
Ті, хто не вчаться, залишаються за бортом
«Я думаю, що нам з вами, в принципі, потрібно говорити про те, що відбувається з медіапростором в сучасному вимірі, тому що цей сучасний вимір, він перед нами ставить величезну кількість викликів і задач, які також пов’язані із тим часом, який ми переживаємо. Ми багато говоримо про те, що зараз відбувся технологічний поворот у війні, і фактично сучасна Україна воює абсолютно інакше, ніж навіть 2022 року. Ми бачимо, що у світі відбуваються грандіозні зміни з точки зору військово-технічного прогресу. Це так завжди буває у військові часи. Але військові часи це також прогрес у сфері медіа. Ми теж це маємо розуміти, і ми теж маємо відповідати на ці виклики. Ще кілька років тому, коли я зустрічався зі студентами факультетів журналістики, я завжди намагався зрозуміти, для чого вони пішли на цю спеціальність. Чи розуміють вони, що у них в такій кількості немає жодних професійних перспектив? І чи розуміють вони, що та журналістика, у якій вони будуть працювати, абсолютно не буде тією журналістикою, якої їх навчають? Що в принципі ці люди, які вчаться журналістиці, вони абсолютно не здатні зрозуміти, що відбулося. І ба більше, я думаю, що ці студенти набагато краще розуміють новий інформаційний світ, ніж їхні викладачі. До речі, це відбувається не вперше і не востаннє. Це відбувається завжди, коли або змінюються носії інформації, або змінюється сама технологія, або змінюється суспільство. Я дуже добре пам’ятаю, що коли я сам вчився на факультеті журналістики, і я думаю, що багато хто з вас теж закінчили цей факультет так чи інакше.
Тоді була спеціальність у кожного своя. Були різні відділення літературних співробітників газети, радіо і телебачення. Мені здається, що я літературний співробітник газети.
Ну і, до речі, от ви смієтеся. Я вважаю, що я, краще за все пишу тексти. Просто це нікому не потрібно. Я пишу тексти. Я хотів бути газетярем, я хотів писати, і абсолютно електронна журналістика не була моїм натхненням. Але я вже тоді розумів і казав це своїм сокурсникам, що щось тут не те, що в майбутній журналістиці будуть реально успішними ті люди, які будуть здатні і говорити, і на камеру працювати, і писати тексти, що це має бути водночас. І що люди, які не будуть мати всі ці три навички, навряд чи відбудуться у журналістиці майбутнього. І це не відразу відбулося, але це відбувалося поступово. І зрештою, я дуже добре пам’ятаю, що коли я вже редагував газету, Микола Княжицький порадив мені поїхати до Орхусу. Це таке данське місто, де була перша в Європі конвергентна редакція. І от я приїжджаю до Орхусу і дивлюся, що є офіс, який схожий на всі ті офіси, які я раніше бачив. Тільки в цьому офісі люди одночасно роблять телебачення, радіо і газету. Одні й ті ж самі люди. Тобто те, про що я думав в юності, воно вже відбулося там, а потім це стала загальноприйнята річ. Інших редакцій більше не буває. Якщо ви відкриваєте будь-яке західне медіа, ви бачите, що там є подкаст. Ви бачите, що там є відеоінформація. Ви бачите, що там є тексти. Все це роблять одні і ті ж люди. А що з людьми, які якимось навичками не володіють? Вони, швидше за все, залишаються за бортом цієї професії, за бортом інформації».
Соцмережі як центр споживання інформації і падіння довіри до ТБ
«Наступний поворот, який є дуже тяжким, я думаю, для традиційної журналістики, це поява соціальних мереж і перенесення головного акценту інформації на сприйняття людьми саме інформації з соціальних мереж. Подивіться, переважна більшість досліджень показує, що ми в принципі з вами нікому не потрібні. З точки зору класичної журналістики.
Переважна більшість українців приймає інформацію з соціальних мереж. Ми можемо боротися за якість цієї інформації. Ми можемо говорити, що є величезною трагедією, там, анонімні новини в телеграмі чи десь ще. Ми можемо говорити про професійність чи непрофесійність людей, які там виступають з якимись блогами на Ютубі. Зрештою, ми можемо покращити контент і намагатися людей, які споживають цю інформацію, якимсь чином убезпечити від анонімної інформації і від чужої пропаганди. Але від цього соціальні мережі не перестануть бути соціальними мережами. Ми все одно зустрілися з вами в ситуації, коли наша діяльність є швидше додатком до соціальних мереж, ніж реальним супроводжуванням щоденного інформаційного життя людей.
Дякуючи зусиллям нашого чудового керівництва, в нашій прекрасній країні, роль телебачення в Україні нівелювалася набагато раніше, ніж в інших країнах Європи. Тому що створення «Марафону» було фактично нокаутом для українського телебачення. І, повірте мені, ми вже з цього не вийдемо. Коли навіть повернемося до більш-менш нормального життя і зникне ідея рупору і об’єднання олігархічних телевізійних каналів в єдиний мейнстрім, вже не буде такої довіри до телебачення.
Оця адміністрація телебачення українське поховала, і це треба теж сприймати як належне, а це просто вже відбулося. У багатьох європейських країнах це не так. Там телебачення досі має авторитет, але він також зменшується. Просто це відбувається більш повільно, тому що там немає війни.
Ми, звичайно, можемо говорити, що ситуація пов’язана з цими технологічними змінами, також є серйозною для нашого з вами майбутнього розвитку. І тут питання: як сприймати цей виклик, тим паче який в нас ще супроводжується ще викликами воєннного часу? По-перше, цей виклик треба прийняти. Якщо ми сховаємося в уявленні про те, що виживемо в традиційних медіа в той час, як розвиваються соціальні мережі, і той, хто вчора був нашим читачем, глядачем, слухачем, іде до того, хто ніколи не займався журналістикою, — ми не зможемо просто вижити. Нам потрібно боротися з конкурентом на його полі. А якщо ми говоримо про вплив на суспільне мислення, то маємо пам’ятати: з російською пропагандою також слід боротися на її полі. Вони для Європи та Заходу створили «Раша Тудей», а для України створили низку анонімних телеграм-каналів, і не тільки анонімних, які дуже часто придурюються українськими, щоб імітувати ті телеграм-канали, які підтримує Офіс Президента України. І воно все дуже за стилем схоже і по-суті схоже. Люди дуже часто губляться і не знають, де ж воно офіс, а де ж воно адміністрація президента путіна. І це теж виклик, я так розумію. Тобто, нам потрібно, кожному виданню і кожному конкретному журналістові, який має власний бренд і власний авторитет, боротися за місце в цьому інформаційному просторі. Якщо ми знаходимося в цьому інформаційному просторі, продовжуємо обстоювати право на якісну інформацію, ми таким чином витісняємо з цього інформаційного простору того, хто має право на неякісну інформацію. Скажемо так інтелігентно.
І коли я от дивлюся на першу там десятку блогерів українського Ютубу і думаю, ну, з одного боку, звичайно, я не маю бути блогером. Я публіцист, я солідна людина, я вважаю себе професіоналом. Я не маю взагалі необхідності конкурувати з людьми, які взагалі не розуміють, де вони знаходяться. І просто говорять те, що Бог на душу положить, тільки щоб це подобалося людям. Але з іншого боку, я потім думаю, якщо, якщо мене там немає, то значить, весь цей список буде включати в себе ще більше непрофесіоналів, популістів і спекулянтів».
Війна як прискорювач технологій
«Я вам хочу відразу сказати, що я думаю, що соціальні мережі як виклик — це тільки початок технологічних змін, як і дрони. Тільки початок технологічних змін. Я думаю, через кілька місяців або років, якщо говорити про продовження російсько-української війни, ми бачимо новий технологічний поворот. Тому що я абсолютно певний, що військово-технічний прогрес, як прогрес смерті, набагато більш жвавий і інтенсивний, ніж прогрес в мирному житті. Війна — це і є, по суті, прогрес. Тому що коли ти бажаєш виграти і знищити ворога, у тебе голова швидше працює, ніж в мирний час. І це більшість винаходів людства, принаймні технологічних, з’являлася тільки тоді, коли люди хотіли когось вбити, а не просто покращити своє життя, а потім вже використовувалися в мирних цілях. І так буде і зараз. Побачите, що оскільки ці війни на пострадянському просторі в Європі не мають в принципі тенденції до завершення, буде багато таких технологічних проривів, про які ми навіть і мріяти не могли, щоб жити — жили ми, і краще б не могли мріяти. Але вже що є, то є. І те ж саме буде з медіа.
Соціальні мережі — це тільки початок прориву. Тому що, як ви розумієте, весь цей новий інформаційний порядок, умовно кажучи, нове інформаційне тло — це теж тло війни. Воно все так відбувається, тому що зараз світ знаходиться в абсолютному клінчі з точки зору, хто буде в цьому світі впливати політично і економічно упродовж двадцять першого сторіччя, ну другої половини, тому що перша половина піде на відпрацювання.
Ви ж бачите, які успіхи відбуваються у штучного інтелекту. І це теж питання, що з цим робити?
У принципі, наша професія є однією з професій, яка не може не зникнути в разі посилення штучного інтелекту. І це виклик неймовірний.
Я нещодавно спілкувався там з одним з читачів чи глядачів, який дуже обурився, коли я сказав, що, напевно, в найближче десятиріччя не потрібна буде професія перекладача. Ну вона вже зараз не дуже потрібна.
Я маю на увазі, коли ми говоримо про текстуальний переклад. Я дивлюся ці переклади, які штучний інтелект робить там моїм текстам і розумію, що мені не потрібно перекладач там на англійську чи на іврит. Я можу спокійно працювати в будь-якому виданні, будь-якої країни. Так, можливо, цей переклад не буде мати якогось такого наповнення, смаку, який завжди супроводжує літературний текст. Але, зрештою, я публіцист, а не автор віршів чи художник текстів. Мені потрібний сенс, а сенс передається точно.
І він мені сказав: “Ви так говорите… Ні, ви ще скажете — ви можете точно так же сказати про свою професію. Ви ж так не думаєте?” Я думаю, я думаю, що перекладач і журналіст в одній зоні ризику. Тому що новини зараз вже спокійно може робити штучний інтелект. Функції фабрики може робити штучний інтелект. Питання номер один: чи може штучний інтелект підмінити собою особистість?
І на сьогоднішній день — ні. Ми не знаємо, скільки ми можемо знаходитися ще в такій ситуації. Але найголовніше те, що ми можемо принаймні спробувати вижити.
Коли ми будемо говорити нашій авдиторії, що потрібен контакт з живою людиною, коли ви обговорюєте ваше майбутнє чи те, що відбувається у вашій країні тощо, — це більш реалістичний контакт, ніж контакт з роботом, тому що у робота все одно немає душі. Робот не ходить в укриття, не втрачає дитину на фронті, розумієте?
Не живе з вами одним і тим самим життям. Робот просто складає слова в речення. Але тоді, в цьому недалекому майбутньому наша цінність має полягати в індивідуальності. Професіоналізм має бути пов’язаний з індивідуальністю. А журналістика, як ви знаєте, завжди була цеховою роботою…
Виключно фабрична дисципліна. Індивідуальність була можлива, але тільки там, на конкретних ділянках, на конкретних посадах, в конкретних площинах. У нас може бути п’ять оглядачів, і вони індивідуальності. У нас може бути телеведучий, всі ми працюємо на телеведучого. І він індивідуальність, а у нас цех. З цієї точки зору, саме поєднання бренду медіа з брендом індивідуальності як такої може бути якимось порятунком на — принаймні на найближчі технологічні часи. І це теж дуже серйозне випробування. Тому я і вважаю, що те, що ми з вами працюємо в цій країні під час її великих випробувань, те, що ви працюєте в регіонах, близьких до лінії фронту, те, що ви їздите в найбільш гарячі точки цієї війни, те, що ви говорите з людьми про найбільші випробування і найбільші проблеми, це і є ваш капітал на майбутнє. І цей ваш капітал це не ваш особистий капітал, це суспільний капітал.
Тому що якщо люди усвідомлюють, що з ними спілкуються небайдужі посередники, між ними і реальністю, вони набагато більш системно і реалістично оцінюють те, що відбувається в їхньому власному житті. Принаймні рівно так, як ми мали прийняти виклик блогера. Непрофесійного, але впевненого, що будь-яка людина з мікрофоном і камерою може говорити будь-що. І нам вдавалося пояснити, що насправді новина і факт — це те, що потребує осмислення, узагальнення і висновку. Точно так ми маємо прийняти виклик робота. Тому що, як ви розумієте, цей робот може бути націлений на абсолютно вибіркову інформацію. Він може бути обмежений не тільки алгоритмами, а й тим, хто створює цей алгоритм. І ми з вами всі потрапляємо в очевидну пастку».
Як Віталій Портников використовує ШІ?
«Я теж використовую його (ШІ), коли редагую тексти. Але він часто намагається написати «краще», хоча виходить гірше. Він пропонує: «Давайте я перепишу це більш професійно». Перепиши — кажу я. І не можу йому пояснити, що він робить гірше, бо зникає моя особистість. Стиль залишається, а от індивідуальність — ні. Вона може бути саме в помилці, в незвичному звороті, у фразі, яку інший викинув би. І це неможливо пояснити жодному штучному інтелекту.
Як людина, що працювала в середовищі, де українські тексти перекладалися російською і навпаки, я уникаю складнопідрядних речень. Так само не використовую дієприслівникових зворотів. Штучний інтелект цього не розуміє, бо не усвідомлює навіть культурних особливостей мови й стилю. Я завжди писав просто — короткими реченнями, щоб текст легко перекладався будь-якою мовою. Але при цьому він міг бути образним, творчим.
Це неможливо пояснити машині. Бо щоб зрозуміти контекст, потрібно враховувати безліч чинників: кількість освічених читачів, коло, на яке ти орієнтуєшся, культурний фон. А робот просто створює «правильний» текст або відео, але не бачить перед собою людей. Ось у чому головна різниця.
Коли я щось пишу чи записую, я бачу перед собою авдиторію. І в мене можуть бути різні цілі: я можу хотіти сподобатися, а можу — довести когось до інфаркту. Іноді я навіть думаю: треба зробити так, щоб у певної людини після цього був інфаркт — ось настільки емоційно. Але як робот може зрозуміти, що йому потрібно викликати у читача такий стан?
Він створить ідеальний текст, але ніколи не відчує, як його сприймають. Бо він існує в іншому вимірі. Таких прикладів безліч. Ми говоримо про інтернет, а він лише починається. Уявіть, якою буде ця розмова через рік-два».
Про свободу слова і журналістику
«Ми завжди жили у світі, де журналіст відповідає перед законом за свої слова. Пригадайте, скільки позовів Дональд Трамп подавав до американських медіа. Можливо, він неправий, але він може це зробити. А до кого ми можемо подати позов? До телеграм-каналу «Джокер», який напише, що ми з вами коханці? Приємно, може, але чому ми маємо погоджуватися з неправдивою інформацією? Тим паче зараз можна навіть зробити фото нашого весілля за допомогою штучного інтелекту — і все. Якщо людина не несе юридичної відповідальності за свої твердження, це не свобода слова.
Вони підміняють свободу маніпуляцією. І Дуров, як людина з системи Луб’янки, чудово розуміє цю механіку.
Те саме з соціальними мережами Маска. Алгоритми — це не свобода слова. Якщо ми відкриваємо «Х» і бачимо сотні тисяч твітів Ілона Маска, Дональда Трампа чи Венса — це не свобода думки, а програмована видача. Ми навіть не бачимо маркування, що це реклама. У нас створюється ілюзія, що саме так і виглядає громадська думка. Але це просто оплачений контент.
Коли TikTok показував усім румунам пости Келліна Джорджеску — це не свобода слова, це маніпуляція. І якщо Трамп хоче купити TikTok, щоб той показував тільки його відео, — це знову маніпуляція, а не свобода.
Я впевнений, що коли ці маніпуляції досягнуть критичної точки, людство відреагує. Якщо не буде юридичних інструментів контролю, це може завершитися силовим повстанням проти системи, як це колись ставалося з авторитарними режимами. Бо сьогодні під «свободою слова» нам продають свободу маніпуляцій. І саме цього я хотів би уникнути».
Підсумовуючи, від команди АНРВУ можемо сказати наступне: якщо ми не займатимемо місце у свідомості своєї авдиторії — його займуть популісти, пропагандисти чи безіменні алгоритми. Тому рух угору — це рух назустріч публіці: з професійністю, особистою відповідальністю та сміливістю бути собою. Саме так медіа не просто виживуть у майбутньому, а й визначатимуть його. Водночас питання стратегії для медіа. Це питання не «стратегії на папері», а того, як вони використовують сучасні інструменти формування думки. Це повертає нас до ідеї: прийняти виклик платформ, працювати на їхньому полі, зберігаючи професійність, індивідуальність і відповідальність».
До слова, протягом тижня ми публікуємо різні цікаві інсайти з Медійного Конгресу. Тож пропонуємо ознайомитися з цими матеріалами нижче:
Куди рухатися регіональним медіа: головні висновки та практичні ідеї з XIV Медійного Конгресу
Надихають досвідом та ідеями. Спікери та спікерки XIV Медійного Конгресу АНРВУ
Оксана Бровко: «Діяти, навіть коли страшно»
П’ять регіональних медіа отримають до €10 000 на втілення інноваційних проєктів
Сім регіональних медіа отримали нагороду «За світло в темряві та професійну стійкість»
Нова Програма екстреної підтримки регіональних медіа
***
Медійний Конгрес відбувся в межах програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується АНРВУ у партнерстві з WAN-IFRA та Норвезькою асоціацією медіа (MBL) за підтримки Норвегії.
Партнерами заходу цьогоріч також стали Ukrainian Media Fund, Penta Foundation, Amediastiftelsen, News Media Finland та The Gaze. 
