Репортажі журналістки «СлідствоІнфо» Анни Калюжної з «нуля» — це історії про ризик, втрати й людську стійкість.
Продовжуємо розповідати про роботу журналістів та журналісток у прифронтових та прикордонних регіонах. Ми вже публікували розмову з американською журналісткою Заріною Забріскі, яка працює в Херсоні; а також із воєнкором Олександром Качурою, відеографом Владиславом Сафроновим, а також журналіст(к)ами Наталею Білокудрею, Сергієм Горбатенком та Євгеном Хрипуном. Нині пропонуємо вашій увазі розмову з журналісткою «Слідство.Інфо» Анною Калюжною.
Для Анни кожен виїзд — це випробування концентрації та витримки. У місцях, де небезпека є постійною, журналістка змушена прислухатися до кожного звуку, щоб не пропустити момент удару. Іноді після зйомки пам’ять стирає деталі, і лише перегляд відео повертає їх назад.
Робота під постійним ризиком
— Анно, ви часто працюєте в місцях, де небезпека є постійним фоном. Як це впливає на вашу концентрацію та спосіб роботи?
— В місцях, де небезпечно, дійсно увага більше сконцентрована на тому, щоб не пропустити момент удару зброї тощо. Тож бувають моменти, коли я не пам’ятаю деякі деталі зі зйомки, і згадую про них, лише коли переглядаю відео.
— Як виглядає ваш типовий робочий день у зоні ризику? Що змінюється у присутності журналіста в таких умовах?
— Нині майже вся робота на фронті і в прифронтових регіонах відбувається в укриттях. Головна небезпека — що тебе виявлять. Природного «укриття» від ворожих розвідників — «зеленки» — нема. Тож намагаємось максимально скорочувати час перебування під відкритим небом. Хоча на початку війни і ще навіть півтора року тому могли сходити по посадці, щоби зняти, як виглядає село Кліщіївка чи Роботине «на нулі».
Військові хвилюються за журналістів, тож намагаються нас убезпечити, й доводиться довго вмовляти, щоб потрапити на важливу, але небезпечну локацію.
Місцеві мешканці безстрашні, бо звикають до небезпек. Але вони можуть бути дещо агресивними, бо бояться, що зйомка — додатковий фактор, через який вони можуть втратити дім, або ж просто справедливо злі на весь світ, а про цей свій біль і злість можуть сказати лише журналісту, бо він поряд.
Репортажі, що запам’яталися найбільше
На питання про сюжети, які найбільше врізалися в пам’ять, Анна називає кілька місць і років. Це Мар’їнка (червень 2023-го), Роботине (березень 2024-го) та ліс під Липцями (жовтень 2024-го).
У Роботиному журналістка вирушила на «нуль» разом із оператором, пресофіцером та розвідником Максом «Тором» Отіновим. Шість кілометрів під постійним дзижчанням дронів, примітивний перехоплювач частот, який довелося вимкнути, бо він пищав без упину. «Подих перехоплювало, нутрощі просились назовні. Я дивилась з пагорба і не вірила, що за шість годин пройшла дванадцять кілометрів», — згадує журналістка. Тоді група врятувала військового у стані афекту, спершу сприйнявши його за ворожого диверсанта й вивівши як «полоненого», а «Тор» за три тижні загинув і був нагороджений званням Героя України посмертно.
Осінь 2024 року — ліс під Липцями. Анна бігла разом із військовими по обгорілому лісу, несучи 17 кг спорядження. Наплічник чіплявся за гілки, вона падала й вставала, намагалася тримати дистанцію з бійцем, який біг попереду. «Ліс навколо обгорілий, неприємно дзижчали дрони. Але ми добігли», — каже вона.
Та найбільш небезпечним і водночас найсильнішим досвідом стала Мар’їнка в червні 2023 року. Там журналісти опинилися всього за 25 метрів від російських позицій. Анна розповідає:
— Від моменту, коли мене прооперували з онкологією на щитовидці, пройшов місяць. Але треба їхати працювати. Контрнаступ на Запоріжжі, на Донеччині. Я не можу цього пропустити. Я добивалась цієї зйомки пів року. Бригада, яка стояла в Мар’їнці, не розуміла, чому її не оспівують, як Бахмут, хоча він пав, в вони стоять.
Я пояснювала, що треба заїхати всередину, щоб показати те, що вони хочуть, щоб люди знали. З околиць, з відтяжки цього не передаси.
Ми з оператором Андрієм Толяренком і пресофіцером Ярославом Чепурним. Десь 3-тя ночі. Сержант Слава починає мені доводити, що все знімати не можна. Я сперечаюся, пояснюю, що є дозвіл комбрига, з яким перед цим познайомились, щоб обговорити, чому мені треба саме в Мар’їнку. В мене нема сил на це все. Ми з оператором Андрієм спали годину. Всю минулу ми добу знімали наш успішний штурм Кліщіївських лісів із 80-кою. Зібрали речі в квартирі в Крамі, переїхали звідти в покровський готель «Дружба». Годинку поспали. Боже, я не маю на все це сил.
І тут по рації виходять десантники: «Чуємо рух техніки на дев’ять». Починається один з найбільших штурмів армії РФ за місяць. Ми за 700 метрів від «нуля». По нас б’є танк. І ще щось. По всій Мар’їнці щось летить. Десантники «на нулі» відбиваються.
Слава, Паша і Влад — три командири. Вони корегують дії по радєйці. Також кричать на артилеристів. Ті повільно виконують команди. Наші захлинаються, треба підтримка. Танк б’є по них прямою наводкою, ворожа піхота підкрадається в хаосі. Бій триває. Ми все знімаємо, вже ніхто не проти.
З позицій починають доповідати про поранених і загиблих. Командири хапаються за голову. Від цих загибелей у «прямому ефірі» та від диму сигарет мене починає дуже мутити. Голова паморочиться. Вбиральні нема. На вулицю виходити не можна. Бій закінчується. Відбились. У росіян великі втрати. Але в нас теж є.
Ввечері ідемо неподалік познімати місцеву церкву, яка в променях заходу сонця нагадує античні руїни.
Мене лякає думка, що ці руїни здаються такими ж гарними, як руїни грецьких античних храмів, які я бачила за пів року до лютого 2022-го.
Я знаю, чому так: бо я ніколи не бачила Мар’їнку до цього. В мене немає емоційної прив’язки до цілої церкви. З Костянтинівкою і Покровськом зараз не так.
Ввечері іду з командиром роти десантників Владом і Ярославом. Я дуже просилась на «нуль» до хлопців. Владу треба організувати евакуацію «на щиті». Він погоджується взяти нас. Останні 200 метрів треба бігти. Сіряк. Влад біжить попереду і кричить: «міна! міна!» Я обминаю міни і ловлю себе на думці, що знаходжусь всередині якогось сюру. Хіба це реально відбувається зі мною?
Десантники на «нулі» шоковані, що ми до них прибігли.
Ми за 25 метрів від росіян. Вони через одну хату від нас. Це було найближче за всю історію моєї роботи.
Емоції чоловіків на «нулі» після того, як вони нас побачили і поговорили після важкого бою, вартували того «сюру», а насправді реальності, яку я тоді пережила.
Журналістська етика й гідність на війні
— Чи були випадки, коли ви свідомо вирішували не публікувати матеріал або не показувати певні кадри з міркувань безпеки чи етики?
— Так, я не включала в публікацію розповіді херсонців про те, як вони партизанили, з міркувань безпеки. Ніколи. Я не знаю, як надовго ця війна і чи не опиняться ці люди в тимчасовій окупації знову. З етичних міркувань не публікувала момент, який описала про нашого військового в Роботиному, якого ми виводили. Загалом таких моментів більше.
— Чи маєте внутрішні орієнтири — коли варто продовжувати роботу, а коли зробити паузу?
— Це про безпекових аспект чи моральний? По безпеці: мабуть, маю, бо ще досі жива, хоч була на «нулі»: під Липцями, в Куп’янську, Мар’їнці, Роботиному. Херсоні, Бахмуті, Часовому Яру, Нью-Йорку, Покровську. Якщо про моральний: на жаль, моя продуктивність впала у порівнянні з минулими трьома роками роботи.
— Які теми для вас особливо складні у висвітленні? Що робить їх такими важкими?
— Важко слухати свідчення людей, що пережили російський полон. Це найжахливіше, що буває в житті.
— Чи траплялося, що звичні інструменти журналіста — камера, диктофон, питання — не працювали? Як ви виходили з цієї ситуації?
— Так. Піхотинець із «Хартії», якого вирішила не записувати, бо він пережив жахливі потрясіння за два роки. Просто вислухала його дві години.
— Що допомагає вам відновлюватися після важких зйомок чи розмов?
— Любов, вино, рідні, кіно, яке люблю.
— Як ви розумієте гідність у роботі журналіста в умовах війни чи небезпеки?
— Не вважати себе ціннішим за людей про яких ти знімаєш. Не намагатись нав’язувати суспільству неактуальну повістку (вибори, наприклад), просто щоб виправдати доповномасштабний спосіб життя.
— Якщо згадати один із ваших сюжетів чи проєктів, що створювався в умовах ризику, — що було найважливішим для вас як авторки і як людини?
— Дати військовим можливість говорити те, що важливо їм.
Подбайте про своє страхування
Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» пропонує медійникам і медійницям, які працюють у небезпечних регіонах, скористатися можливістю страхування життя та здоров’я. Це частина міжнародної ініціативи МФСЖ у партнерстві з українськими та європейськими організаціями.
Подати заявку можуть медійниці й медійники з Херсонської, Запорізької, Сумської, Миколаївської, Донецької, Луганської, Одеської, Харківської, Дніпропетровської областей та прикордонних районів Київщини й Чернігівщини.
Нагадаємо, проєкт реалізує Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» разом із партнерами. Ініціатива є частиною програми «Голоси України» Voices of Ukraine, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа European Centre for Press and Media Freedom ECPMF. «Голоси України» (Voices of Ukraine) реалізується в межах Ініціативи Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Initiative) і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини (German Federal Foreign Office)
