«Мене вразило, як рятувальник, який працював на зруйнованій багатоповерхівці, не витримав, притулився до дерева і заплакав».
«Алло. Доброго дня. Мене звуть Поліна, я редакторка мультимедійного відділу…» — наша розмова з редакторкою харківського незалежного «Ґвара медіа» почалася буденно. Та за кілька секунд ми вже говоримо про обстріли, подвійні удари, укриття, каски, бронежилети, детектори дронів.
Для журналістів із Харкова ці теми давно стали буденними, але вони чітко усвідомлюють всі ризики, з якими стикаються.
— З початку повномасштабного вторгнення медіа змінилося: замість платформи про інновації та культуру з’явилися новинна стрічка, фактчек, фронтові репортажі та системне документування воєнних злочинів. У редакції близько 30 людей, більшість із них — жінки: менеджерки, редакторки, журналістки. Середній вік команди 25 років, — каже Поліна, якій 23.
Попри молодість, всі вони дуже серйозно ставляться до питань безпеки.
«Кризові зміни» як спосіб вижити
Коли стається обстріл, «Ґвара» працює за наперед визначеним протоколом.
— Ключовий принцип — не їхати на місце удару, доки атака не завершилась. Звучить очевидно, але саме це правило часто відділяє репортаж від трагедії.
Виїзди організовані як кризові зміни. По черзі чергує пара людей, і на обстріл обов’язково виїжджають щонайменше двоє: журналіст, що знімає короткі вертикальні відео для соцмереж та бере коментарі, та мультимедійник, який робить фото, відео для архіву, якщо подія масштабна та резонансна.
— «Виїхати на обстріл» — це не просто приїхати й познімати. Це логістика, спорядження, зв’язок, оцінка ризиків, розуміння того, що ситуація може змінитися в секунду. Уночі, якщо є постраждалі або значні руйнування, з командою їде водій, обов’язково беруть із собою каску, бронежилет. Також можуть повертатися вранці, коли вже світло і видно масштаб руйнувань, щоб задокументувати детальніше наслідки.
Це важливо, адже документування воєнних злочинів потребує повторної фіксації, деталей, контексту. Але кожен додатковий виїзд — це додатковий ризик. Тому тут протокол безпеки не просто опція — він є частиною редакційної культури.
Правило «чекаємо завершення атаки» не гарантує безпеки
Навіть коли журналісти приїздять після завершення атаки, ризики залишаються. Поліна згадує випадок із ударом по «Епіцентру»:
— Команда була на місці, у захисному спорядженні, коли надійшло попередження: «Ще щось летить». Довелося розосереджуватися і терміново шукати укриття. Тому безпекові алгоритми включають не лише «не їхати під час атаки», а й постійно моніторити повідомлення і попередження, бути готовими миттєво перервати роботу.
Обов’язково треба розуміти маршрути до найближчого укриття й суворо дотримуватися дисципліни, «не геройствувати», навіть якщо матеріал «гарячий», підкреслює редакторка. За словами Поліни, за весь час у їхній редакції ніхто фізично не постраждав. Водночас вона знає про поранення журналістки з іншого харківського медіа.
Кадри, які не «відмонтуєш» із пам’яті
Говорити про безпеку медійників — це не лише про бронежилет. Це і про те, що війна гніздиться глибоко в мозку. Поліна розповідає про поїздку колег Вікторії Маньковської та Дениса Клименка на місце удару в Грозі Куп’янського району:
— Це була дуже важка робота, морально важка. Багато загиблих, запах, шок родичів, сльози, крик. Такі виїзди можуть «підкосити» навіть професійних людей.
Щоби зменшити психологічне навантаження, редакція використовує ротацію в кризових змінах: чергування в різні тижні, щоб одні й ті самі люди не були на кожній трагедії.
— В періоди інтенсивних обстрілів (у 2023–2024 роках, коли могло бути по три прильоти за день) ми переходили в повний кризовий режим: виїзди покривали всі, поки частина команди лишалася в редакції обробляти матеріали, готувати публікації, тримати стрічку…
Особливий епізод, який Поліна «не може викинути з пам’яті», стався 23 січня 2024 року: ракета влучила в житловий будинок, обвалився під’їзд, було багато загиблих. Сильний мороз, багатоденна пошуково-рятувальна операція. І кадр, який вона зберегла в собі: рятувальник, який не витримав і заплакав, притулившись до дерева.
— Коли плачуть цивільні — це боляче. Але коли плачуть ДСНС, поліція — люди, які, здається, вироблені «зі сталі», це вибиває землю з-під ніг. Бо це руйнує ілюзію, що до такого можна звикнути. Звісно, можна навчитися працювати. Можна називати обстріли «рутиною», але внутрішньо це все одно залишається трагедією.
Психологічна безпека медійників потребує тих самих протоколів, що й фізична: ротації, можливості відпочинку, нормалізації звернення по допомогу, а також визнання того, що бути сильним — не означає не відчувати.
«Докази для майбутнього» й послання тим, хто втомився від війни
На питання про мотивацію Поліна відповідає без романтизації. Вона чесно каже: за роки війни багато хто зрозумів, що одними лише кадрами наслідків обстрілів важко «достукатися» до західних суспільств.
Але медійники все одно роблять свою роботу.
— По-перше, щоб задокументувати воєнний злочин — з надією, що зібрані матеріали можуть стати доказами в майбутньому. Хай це виглядає як «ідеалістична мрія», але саме такі мрії тримають нас в професії. По-друге, це робота «для своїх»: нагадати українському суспільству, що війна триває і що «не можна звикати» настільки, щоб перестати підтримувати армію, перестати реагувати лише тому, що «десь там їдуть переговори».
Крім української, у «Ґвари» є англомовна версія, тож вони намагаються тримати місток і до міжнародної аудиторії.
— Ще одна важлива мотивація медійників на війні: ми не лише розповідаємо, ми також зберігаємо факти, щоб у майбутньому ніхто не намагався переписати історію. Наше завдання — залишити свідчення, які переживуть повний новинний цикл.
Найбільша зміна останнього року
Війна змінює стандарти безпеки так швидко, що протоколи, які працювали вчора, можуть бути недостатні завтра. І в цьому — найбільший виклик для медійників, вважає редакторка.
І хоч наразі журналісти не виїжджають на позиції через те, що російські дрони контролюють територію за 10 км від лінії бойових дій, вони постійно оновлюють свої навички виживання.
— При роботі у прифронтових містах і селах ми тримаємо увагу не тільки на повітрі, бо атака може прийти не з артилерії, а дронами.
Редакторка говорить про детектор дронів «Цукорок», але визнає, що він не завжди актуальний. Поява дронів на оптоволокні зменшує ефективність частини детекторів: вони не завжди можуть «побачити» загрозу так, як це було раніше.
Тому редакція інвестує в навчання: Поліна сама їздила до Києва на тренінг із тактичної медицини та протидії дронам. Так само роблять інші представники колективу.
— І це не «плюс», а необхідність.
Техніка і тренінги є таким самим редакційним ресурсом, як камера, каже Поліна, й підкреслює, що наразі робота журналіста стала набагато важчою й ресурсозатратною.
Вона наводить показовий приклад: редакція збиралася зняти репортаж із евакуаційними групами поліції «Білий янгол». Вони їздили три дні поспіль, намагаючись вбудуватися в роботу групи: заважала погода, дронова загроза, відсутність самих евакуацій у конкретний день.
— Те, що в мирний час могло бути одним виїздом, у війні перетворюється на серію спроб, з ризиками і витратами кожного разу.
І це знову про безпеку: що більше виїздів, то більше ризиків опинитися в небезпеці. Тому планування, оцінка ризиків і дисципліна є обов’язковою частиною журналістської майстерності.
— І ще одна річ, яку складно записати в протокол, але без якої все не працює: культура редакції, де сказати «Стоп, небезпечно» — нормально. Де важливий не лише матеріал, а й те, щоб журналіст повернувся.
Страхування журналістів: чому не можна відкладати
Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» пропонує всім медійникам, які працюють у небезпечних зонах, скористатися можливістю страхування, щоб убезпечити себе та своїх близьких. Проєкт є частиною ініціативи Міжнародного фонду страхування журналістів (МФСЖ), що реалізується в партнерстві з українськими та європейськими організаціями.
Умови безкоштовного страхування викладені тут.
Подати заявку можна тут.
Подати заявку можуть медійники, які працюють у Херсонській, Запорізькій, Сумській, Миколаївській, Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській, Дніпропетровській областях та прикордонних районах Київщини й Чернігівщини.
Проєкт реалізує Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» разом із партнерами. Ініціатива є частиною програми «Голоси України» Voices of Ukraine, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа European Centre for Press and Media Freedom ECPMF. «Голоси України» (Voices of Ukraine) реалізується в межах Ініціативи Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Initiative) і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини (German Federal Foreign Office)
