«Я прийшов знімати правду». Історія відеографа Владислава Сафронова, який працює на фронті та документує історію.
Владислав Сафронов — 22-річний відеограф у «Громадське», який вирішив знімати й показувати світові правду про війну в Україні. Останні два роки їздить у відрядження на прифронтові напрямки й документує воєнні події. Це його перша робота в медіа: до того він знімав документальне кіно, а потім перейшов у журналістику — фіксувати документальні життєві кадри для історії.
Працює герой нашої публікації у парі з журналісткою Діаною Буцко. Вони разом їздять на фронт, разом проходять небезпечні ділянки й разом повертаються — з відео, історіями людей та справжнім досвідом, який чудово зрозуміють ті, хто близько до лінії зіткнення.
Команда медійників користується програмою страхування для журналістів, яку реалізує Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» спільно з партнерами.
Від перших виїздів до регулярної роботи на передовій
22 роки, а за плечима — кадри, які доводилося бачити не кожному. Владислав зізнається, що дуже любить свою роботу, бачить у ній свою місію, тому, незважаючи на ризики, іде далі, фіксуючи в пам’яті та своїх відеосюжетах історію своєї країни і своїх людей.
— Я раніше займався відеозйомкою, а потім мені запропонували роботу в медіа, отже, більше двох років я тут, у «Громадському». Це мій перший медійний досвід. І він дуже цінний, — розпочинає розмову співрозмовник. — Коли я там, на лінії фронту, де над нами повсюди чатує небезпека, я максимально сконцентрований на своїй справі. Це допомагає все робити якісно і не думати постійно про загрози, бо вони — у всьому.
Відрядження на фронт стали невід’ємною частиною його життя. Схід, Південь, Північ — бували всюди. Та останні пів року виїзди доводиться скорочувати — через ворожі «сафарі» не лише на цивільних, а й на журналістів. Але щонайменше три виїзди на квартал — регулярні. Тепер редакція намагається скорочувати час перебування.
— Ми стараємося тиждень чи трішки більше там працювати. І повертаємось — дуже небезпечно не лише для нас, а й для військових, які супроводжують, — ділиться досвідом.
Команда «покриває всю лінію бойового зіткнення» та їздить туди, де відбуваються найважливіші події. Серед останніх відряджень Владислав називає Херсон — місто, яке постійно живе в режимі «сафарі дронів». Ще — Куп’янськ і Добропілля: там теж «гаряче». Покровський напрямок був улітку, коли журналістів ще пускали в Покровськ, і вони заходили туди «одними з останніх».
— Зараз ситуація дуже складна. В останній рік є тенденція, що kill zone збільшується. І доїзд до позицій ближче ніж 20 км від лінії бойового зіткнення стає дуже небезпечним. І для журналістів, і навіть для військових. Через кількість дронів, у тому числі на оптоволокні, від яких немає хорошої протидії. Фактично, є напрямки, куди майже неможливо потрапити, — наголошує співрозмовник.
Робота під дронами й артилерією
Для журналістів це означає працювати там, де кожен виїзд може стати останнім, а кожен кадр знімається під прицілом ворожих очей у небі. Це щоденний вибір між страхом і професійним обов’язком — коли натомість безпечного тилу є лише бронежилет, каска й упевненість, що цю історію треба показати світові. Робота репортера й відеографа на фронті — це постійне балансування на межі, де ціна правди вимірюється не лише часом і зусиллями, а й власним життям.
«Якщо ти думаєш тільки про те, як зняти кадр, то ти вже не думаєш, наскільки це все може бути безпечно чи небезпечно. Максимальна концентрація на роботі», — ще раз повторює відеограф, ніби проговорюючи найголовніше, що хоче сказати.
А далі пригадує один із найнебезпечніших епізодів роботи — захід у Часів Яр улітку минулого року.
— Майже весь шлях ми ховалися від дронів, йшли разом із військовим-розвідником, який фактично навчав нас тому, як правильно ховатися, аби вижити. Дистанція була короткою, близько півтора кілометра, але шлях зайняв приблизно дві години, бо постійно треба було перечікувати загрозу. На останній третині дороги ми потрапили під артилерійську перестрілку й фактично опинилися між двома артилеріями — своєю і ворожою. Нам треба було просто перечекати, бо зазвичай у цей час висить дрон, який це моніторить, і не було сенсу виходити, — розповідає.
Ця історія — буденність фронтової роботи відеографів та журналістів: дрони, артилерія, пошук укриття й постійний ризик опинитися в полі зору безпілотника.
Ворог надто близько
Окрема реальність фронтової журналістики — дрони. Владислав чітко описує, як змінила ситуацію саме ця зброя: «Мені здається, рік тому не було такої насиченості смертей серед журналістів, які займаються цим. На жаль, маємо багато втрат. Лише нещодавно — загибель французького фотографа й поранення харківського фотографа, загибель команди журналістів на Донеччині — у машині, куди прилетів ударний дрон. Це, звісно, дуже підриває моральний стан… Але ми прийшли на цю роботу, щоб висвітлювати те, що відбувається на фронті, і поки не розглядаємо інший вид діяльності».
Нашому співрозмовнику дуже добре відомо про сафарі на людей. Так, у Херсоні, за його словами, люди живуть у цьому форматі найдовше. Люди намагаються хоч якось пристосуватися до страшних реалій. Там у журналістів, волонтерів, військових і навіть у деяких бабусь є детектори дронів. Це, каже, — як телефон, у який ти дивишся, ба навіть частіше.
Владислав багато працює з дронерами — військовими, які водночас розуміють важливість медійної складової:
— У нас є друзі на Покровському напрямку, дронери. Вони виконують частину медійної кампанії своєї бригади, розуміючи цінність висвітлення ситуації, і погоджуються водити майже всіх медійників. Та ворог підійшов уже дуже близько до позицій дронерів, почалися інтенсивні стрілецькі бої. Працювати стає дуже складно, і потрапити на ці ділянки зараз медійникам — майже нереально, — наголошує.
Техніка горить, потрібен захист від дронів
Технічні умови роботи на фронті — окремий рівень складності. У редакції є Starlink, але на позиціях команда зазвичай користується інтернетом військових. У прифронтових містах мобільний зв’язок ще якось працює, але ближче до позицій телефони переводять у режим польоту — з міркувань безпеки, уточнює Владислав. Після історії, коли в колег у машині, куди влучив FPV-дрон, згоріли об’єктиви, частина техніки, каска і диск із файлами, він завжди робить копії, а основний носій старається не возити зайвий раз на зйомки.
Щодо безпеки, багато в чому покладаються на пресофіцерів: «Якщо ми виїжджаємо з кимось на позиції, то пресофіцер чи військовий, який нас супроводжує, стає нашим “директором з безпеки”». Хоча навіть попри це, Владислав зізнається, завжди є інтуїтивне бажання знайти всюди укриття. Співрозмовник зізнається, що не любить пізню осінь і зиму — менше листя, менше можливостей сховатися. Саме тому серед потреб, які команда бачить як критично важливі: детектор дронів — зараз це базовий інструмент виживання. Ще одна важлива необхідність — сіткомет — нетравматичний засіб захисту від дронів.
Страхування — про відчуття захисту
Усі ці ризики лише підкреслюють, наскільки важливим є страхування для медійників.
«Ми знімаємо війну, і кожен виїзд може бути останнім. Страхування не рятує від дрона чи артилерії, але рятує твоїх близьких від того, щоб залишитися сам-на-сам з наслідками», — відзначає співрозмовник.
Саме тому він вдячний команді АНРВУ та партнерам за таку можливість. Окрім того, команда намагається регулярно відвідувати безпекові тренінги, адже необхідне регулярне оновлення знань і відточування навичок. До речі, вже невдовзі, а саме 3–4 грудня, АНРВУ проведе черговий безпековий тренінг для медійників.
Насамкінець, попри втому, страх і постійні небезпеки, Владислав та його колега Діана Буцко продовжують працювати, розуміючи цінність кожного знятого кадру. Їхні знімки та відео стають доказами, історією та пам’яттю. А надійний захист і підтримка — передумова того, щоб журналісти могли продовжувати працювати.
Нагадаємо, що проєкт МФСЖ реалізує Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» разом із партнерами. Ініціатива є частиною програми «Голоси України» Voices of Ukraine, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа European Centre for Press and Media Freedom ECPMF. «Голоси України» (Voices of Ukraine) реалізується в межах Ініціативи Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Initiative) і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини (German Federal Foreign Office).
