Чотири роки тому, 24 лютого 2022 року, о 4-й ранку країна прокинулася в іншій реальності повномасштабної війни. Відтоді не вщухає пульс незалежних регіональних медіа.
Він — у новинах, які журналісти щодня пишуть під обстрілами, у релокаціях редакцій, у командах, що працювали з укриттів, підвалів і навіть з окупації, але не втратили свого голосу для громад. Він також — у репортажах із фронту, у збереженій пам’яті, у колегах, які стали до лав ЗСУ, і в тих, хто сьогодні в полоні, та на чиє повернення ми чекаємо щодня. Це — робота, яка триває попри все.
З перших днів війни Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» є надійним партнером для регіональних медіа. Разом із міжнародними партнерами, які підтримують українську журналістику в найскладніший момент, ми змогли зберегти редакції, команди й робочі процеси.Сьогодні ми об’єднуємо вже понад 150 незалежних регіональних медіа по всій країні.
Чотири роки — це не лише про виживання. Це про розвиток навіть тоді, коли, здається, що все руйнується. Про нові бізнес-моделі, цифрову трансформацію, навчання, міжнародну співпрацю. І водночас це і про чесну розмову із собою.
Чи могло щось бути інакше того ранку — 24 лютого 2022 року?
Чи можна було підготуватися краще?
Чи можна було прийняти інші рішення?
Ми запитали у керівників редакцій:
«Я сьогодні і я 24 лютого 2022 року: що б я зробив / зробила б інакше?»
Їхні відповіді — про досвід, силу і висновки, які приходять з часом.
Оксана БРОВКО, директорка АНРВУ, Київ:
— 24 лютого 2022 року я діяла інстинктивно. Евакуація, пошук підтримки для редакцій в зонах наступу, рішення без пауз. Горизонт планування був день, а іноді 15-10 годин. Сьогодні я знаю: це війна на роки. І якби могла сказати собі щось у той ранок, то сказала б: ти впораєшся. Головне — не забувай дихати. Бережи команди. Бережи власні сили. Ця дистанція буде довгою. Жоден план не готує до повномасштабної війни. Але ми зробили головне — зберегли людей, довіру громад і незалежний голос маленьких та великих міст країни. Ми вже не просто виживаємо до ранку. Ми будуємо систему, яка витримає до перемоги.
Ярослав СУХОМЛИН, шефредактор «Чернігівської Медіа Групи», Чернігів:
— Я сьогодні і я 24 лютого 2022 року: що б зробив інакше? Складно сказати, бо немає відчуття, що зробив би якось кардинально по-іншому. Певно, сказав би собі: зрозумій, що то за пару тижнів не пройде, ця війна на роки, відповідно, будуй свою стратегію і дії. Багато вчися, багато працюй, швидко біжи, але… не забувай давати раду і час собі, бо кожен ресурс є вичерпним. Піклуйся про рідних, розумно витрачай гроші, бо більшати їх не буде, слідкуй за менталкою і здоровʼям. Завжди плануй і готуйся до найгірших сценаріїв. Врешті, завдяки тим кільком каністрам з паливом, завчасно купленим перед вторгненням, тобі і вдалося вивезти родину.
Леся ЛАЗОРЕНКО, шефредакторка у «Кременчуцький Телеграф», Кременчук:
— Я довго думала, що я змінила б у тій розгубленій жінці з лютого 2022-го. І зрозуміла: ні-чо-го. Так, я робила дурниці, хаотично пакувала речі, а іноді задихалася від жаху. Але саме та розгублена редакторка, яка не знала, як жити далі, витягнула мене в сьогоднішній день. Я не стала б радити собі бути сильнішою. Сили в мені було більше, ніж у всьому металі світу. Я просто підійшла б і міцно її обійняла. Без порад. Без настанов. Я більше не хочу бути «сильною для всіх». Сила — це коли ти дозволяєш собі бути живою, навіть коли навколо смерть. Ми не просто вижили. Ми навчилися пам’ятати кожну дрібницю, яка робить нас людьми.
Сергій БОЛОТОВ, головний редактор медіа «Гривна», Херсон:
— Нічого не змінював би в період 24 лютого 2022 року. У тумані війни взагалі неможливо припускати, як було б краще. Але завдяки партнерам, зокрема АНРВУ, ми продовжуємо працювати і навіть розвиватись. Ось в період до 24 лютого я багато чого б змінив. Наприклад, сайт переніс би на хостинг (краще за кордон), а не тримав би дані на своїх серверах. Цифрові дані, принаймні резервні копії, переніс би в хмарне середовище, бухгалтерську базу даних та оцифровані документи — також. Як то кажуть: «Знав би де впадеш – соломки б підклав».
Наталія КРИВОРУЧКО, СЕО у «Локатор-Медіа», Запоріжжя:
— 24 лютого я прокинулася в іншому місті, не в Бердянську. Телефонним дзвінком мене розбудив чоловік о 04.15 та сказав: «Почалося». Зараз розумію, що мені потрібно було прям у той момент бігти в редакцію та пакувати техніку, вивозити з офісу документи та ноутбуки. На жаль, я чекала офіційної інформації та оклеювала вікна «хрест на хрест». Досвід перебування в окупації дав мені та нашим журналістам розуміння, чому не можна там жити і чому це страшно. Якою стала я? Міцнішою, витривалішою, сміливішою.
Богдан ЗАГАЙСЬКИЙ, керівник медіакомпанії «Молодий буковинець», Чернівці:
— Що я сьогодні зробив би інакше? Хіба що після перших попереджень про те, що рф планує напад на нашу країну, поставився б до них з більшою довірою і підготував би з колегами укриття для роботи редакції заздалегідь, а не на ходу в розпалі воєнних подій. Хоча б задля більшої стійкості всієї команди — психологічної, організаційної. Горизонт планування, мабуть, одразу було варто обирати довший, ніж на тиждень-два, як ми жили на початку війни.
Наталія БУРЛАКУ, головна редакторка «20 хвилин» та «RIA плюс», Тернопіль:
— Професійно — ми в редакції зробили все, як мали, і навіть більше. Дякую своїй команді за те, що далі поруч зі мною — плече в плече, попри всі виклики. Дякую колегам, які в ЗСУ, тим, хто продовжує бути разом в Україні чи навіть на відстані. З 24 лютого і до сьогодні — ми з тою ж вірою та запалом, а це багато про що свідчить. З особистого — забрала б своїх рідних з прикордоння до 24 лютого, бо їм більше довелося натерпітися… Але не завжди обставини залежать лише від нас. За ці роки ще більше навчилася цінувати силу моменту ТЕПЕР.
Ольга ЗИМА, СЕО у «Доступ Медіа», Кропивницький:
— У лютому 2022 року я була в декретній відпустці – моїй доньці тоді було лише 4 місяці. Початок повномасштабної війни змусив мене повернутися до команди й ухвалювати швидкі рішення. На той час для нас було головним втриматися, не зупинитися й не розгубитися. У такому режимі ми працювали майже цілодобово. Сьогодні я раніше сформувала б план безперервності роботи та передбачила б фінансову «подушку». Менше витрачала ресурсу на внутрішні сумніви – більше фокусувалася б на стратегічних рішеннях. Дозволила б собі думати не лише про виживання, а й про розвиток.
Анастасія Руденко, шефредакторка «Східного Варіанту», Донецька та Луганська області:
— Сьогодні я розумію, що не можна виправдовувати долю й думати, що «ми найсильніші й нас пронесе». Якби могла змінити щось, то б рішучіше настоювала на виїзді команди з Донеччини та Луганщини, попри всі «раціональні» розрахунки. Ми обговорювали різні сценарії з командою, але зволікання призвело до того, що колеги з Маріуполя майже два місяці провели в блокаді, а ми стукали в усі двері, щоб представники нашої команди могли виїхати. На щастя, для них усе тоді закінчилося добре.
Віталій УЛИБІН, СЕО у «Полтавська хвиля», Полтава:
— 22 лютого ми з командою розробили протоколи безпеки і план моніторингу офіційних джерел, заготували «рибу» тієї самої новини і фактично одними з перших в країні написали про вторгнення. Але якби я міг повернутися назад, то певно повертався б не у лютий 2022-го року, а хоча б на середину року, щоб почати відкладати гроші на подушку безпеки. Я не знаю, як нам вдалося вижити до червня майже без фінансування, але це була дуже потужна перевірка на міцність і ціннісність команди. Цей поінт про ризик-менеджмент став для нас найважливішим.
Олег ГОРОБЕЦЬ, генеральний директор у «RIA Медіа», Вінниця:
— Навряд чи щось робив би інакше. Так само довелось би перебудувати роботу, перші три місяці прожити дуже економно. Ці рішення спрацювали. Єдине — ми «проспали» вибуховий зріст Телеграму, продовжували інформувати через сайт.
Ілона КОРОТІЦИНА, директорка медіа «Вгору», Херсон:
— Довго думала над цим питанням, але дійшла висновку, що зробила б усе так само, адже всі труднощі та виклики, які ми подолали, загартували нас і зробили медіа таким, яким воно є зараз. Я дуже пишаюся нами. Увесь досвід, який ми прожили, і робота, яку ми виконували в окупованому Херсоні, є надзвичайно важливими для нашої команди та міста.
Сергій СИДОРОВ, засновник і керівник у «Запорізький центр розслідувань», Запоріжжя:
— У ніч з 23 на 24 лютого ми саме приїхали з Запоріжжя в Київ всією сім’єю. На додаток до котів вирішили ще завести лису морську свинку, взяли її в племінника дружини. Зараз дуже хотілось би лишити її тоді в Запоріжжі і не везти в Київ. Бо свинка не пережила всіх наших подальших релокацій протягом наступних двох місяців, захворіла й померла. Також, бачу, що ми тоді могли десь на два тижні раніше повернутись до роботи, бо майже на місяць випали з життя.
Вікторія КУЧУРКА, співзасновниця видання «Одеське життя», Одеса:
— На всяк випадок того дня — помила голову. А потім поїхала видавати зарплату за лютий. Очікуючи людей, робила звіти. Це трохи знімало тривожність. Все так би і робила.
Володимир Торбіч, головний редактор у «Четверта влада», Рівне:
— Базово усе робив би так само. Але сьогодні я б швидше систематизував внутрішні процеси: чіткіший розподіл ролей, планування навантаження. Наш досвід показує, що стійкість команди — це не лише цінності, а й структура.
Тетяна ЦИРУЛЬНИК, головна редакторка «КОЛО», Полтава:
— Зараз я чітко усвідомлюю, що після 24 лютого відбулись мовою договорів «форсмажорні обставини» і планувати роботу потрібно було відповідно до цього. Я ж хапалась за дані зобовʼязання, розпочаті проєкти, тримала ще пів року офіс, у який ніхто не ходив, обіцяла колективу, що скоро налагодиться, хоча це від мене абсолютно не залежало, платила зарплату редакційною технікою і меблями. Мабуть, зараз я швидко відпустила б людей, які висмоктували з мене всі жили своєю панікою і повністю сконцентрувалась на підтримці тих, хто був готовий боротись і працювати.
Михайло НОВИЦЬКИЙ, видавець «Гривні», Херсон:
— 24 лютого 2022 року, збираючись покинути атакований рф Херсон, я затримався би на пів години та більш ретельно вибрав документи та комп’ютери з офісу, які необхідно забрати або надійно заховати. Їхали на 2-3 тижні…
Світлана ОМЕЛЬЧУК, директорка Видавничного дому «ОГО», Рівне:
— Війна для мене почалася о 5-й ранку 2022 з ракетного удару по аеропорту Рівне і крику сина: «Мамо!Війна».Чоловік дав дві години на збори на виїзд в село ( 30 км від міста). Чоловік збирав виторг і продукцію з кіосків преси, син пакував в корзину кота і собаку, а я перевела роботу редакції з офісу на черговання в онлайн-форматі. Паніка з’явилася, коли 25 лютого з’явилися чутки про російські танки на півночі Рівненщини з території Білорусі. Ми — не тікали. У власній квартирі — були переселенці. Редакція в один голос згодилася працювати позмінно в онлайні і безоплатно. Стримували паніку. Зараз я зробила б те ж саме. Тільки більше б різносторонньої інформації для населення з швидким оповіщенням через соцмережі. І тоді, і зараз вірю в ЗСУ, в Україну, вільну і незалежну.
***
Серце українських регіональних медіа продовжує битися, цей пульс живий. Разом із понад 150 редакціями по всій країні ми рухаємося вперед — сильніші та об’єднані.
