Ця історія — не лише про локальну редакцію, а справжній «живий голос» громади на Сумщині, що інформує, підтримує, рятує та дає сили боротися далі. Команда постійно висвітлює наслідки російського вторгнення і, попри всі виклики, намагається розвиватися, створювати якісний контент. У журналістів є власні безпекові протоколи та вимога регулярно відвідувати безпекові тренінги від АНРВУ та Міжнародного фонду страхування журналістів.
«Ямпіль.INFO» — медіа, яке бере свій початок у 2011 році. Тоді команда заснувала Ямпільське інформаційне агентство — локальне видання для невеликого району з населенням приблизно 20 тисяч людей.
— Коли ми починали, область була поділена на 18 районів, і ми працювали в межах одного маленького. Це була класична локальна історія, — згадує у розмові головний редактор Олександр Соломко.
Репортажі з прикордоння і нова роль медіа
У 2020 році після адміністративно-територіальної реформи кілька районів об’єднали в один великий — Шосткинський. А повномасштабна війна стала переломним моментом для редакції.
— Після початку вторгнення ми фактично почали зростати. Не тому, що мали таку стратегію, а тому що виникла потреба. Дуже багато журналістів із прикордоння виїхали, у громадах домінували друковані видання, які просто зникли через безпекову ситуацію. Треба було діяти тут і зараз, адже перевірена інформація була надзвичайно потрібною, як ковток повітря, — пояснює Олександр.
Тож уже з квітня 2022 року команда почала їздити в прикордонні громади Сумщини — знімати наслідки обстрілів, фіксувати руйнування, говорити з людьми.
— Ми їздили практично впритул до кордону. Бували моменти, коли стояли з місцевими, робили сюжет: поруч річка — і вже за нею територія росії, — розповідає він.
Редакція помітила, що їхній контент активно читають і передруковують у всьому Шосткинському районі — часто без посилань, із вирізаними логотипами.
— Ми побачили, що великий район читає наші новини. І в нас з’явилася ідея: якщо нас уже сприймають як джерело інформації для всього району, то давайте офіційно працювати для всіх десяти громад, — каже редактор. — Ось так медіа «Ямпіль.Інфо» за два роки перетворилося з локального сайту на районне мультимедійне медіа «НА МЕЖІ».
Від сайту до діджитал-телебачення
Починали з трьох осіб, а зараз у команді — уже 11 людей, серед них — три знімальні групи, які постійно працюють «у полі». Дві — у ключових містах району, ще одна — мобільна, яка виїжджає по всій території. Є журналісти, які працюють стаціонарно, і кореспонденти в громадах.
Вони щодня випускають місцеві новини не лише в текстовому, а й у відеоформаті — на YouTube і Facebook, роблять репортажі, спецвипуски.
— Ми вже вважаємо себе місцевим діджитал-телебаченням, яке працює швидко, за запитом авдиторії. Тут і зараз. І для цього в нас є своя крута команда, — гордо наголошує редактор. — А завдяки тому, що в нас є люди в різних частинах району, нам вдається першими дізнаватися про події там і не переповідати чужу інформацію, а працювати прямо з місця.
Зйомки під обстрілами і нові правила безпеки
У 2022 році редакція активно працювала безпосередньо на прикордонні. Згодом ситуація змінилася.
— Коли почали заходити ДРГ, а потім активізувалися дрони, ми перестали так часто їздити близько до кордону. Але війна прийшла до нас сама, — каже співрозмовник.
Нині майже весь Шосткинський район — у зоні ураження. Обстріли відбуваються в містах, де раніше було відносно безпечно. Через постійне «сафарі» дронів небезпечно просто вийти з дому.
— Камери і техніка постійно з собою. Знімати доводиться швидко, часто — на телефони або легкі фотокамери з відеофункцією. Адже обстріл може початися в будь-який момент. Потрібно швидко виїхати, зняти, зафіксувати. Ми також співпрацюємо з великими національними медіа, зокрема телебаченням, тож передаємо і їм унікальні матеріали, — пояснює Олександр.
Страхування для журналістів — це необхідність, важливість якої неможливо переоцінити, наголошує Олександр. І те, що Міжнародний фонд страхування протягом усіх років повномасштабної війни дає таку можливість — застрахуватися, — це, направду, колосальний внесок у збереження свободи слова. Втім, складність полягає в тому, що досить часто прикордонне медіа має діяти імпульсивно.
— Найчастіше ми не плануємо відрядження заздалегідь. Наприклад, можемо готувати цивільний матеріал, і раптом — вибух на сусідній вулиці. Немає часу на процедури — береш камеру і їдеш. І це досить ризиковано для журналіста, бо ніколи не знаєш, коли й куди прилетить, — говорить він.
Травма поруч і особисті втрати
Найважчі моменти в роботі, зізнається, — це фіксувати наслідки ударів, коли є жертви, часто — серед цивільних, а можливо, серед них — і хтось знайомий.
Під час розмови Олександр пригадує один із випадків, який трапився в листопаді 2024 року у Глухові.
— Два «шахеди» влучили в гуртожиток, де жили переселенці. Загинули 12 людей, серед них — дитина. Під час розбору завалів знайшли її лист до Святого Миколая. А вона просила небагато: солодощі та іграшковий потяг. На похорон принесли ці речі, щоб виконати останнє дитяче бажання. Ці кадри неможливо забути. Тоді плакала вся країна, — говорить, затримуючи подих.
Відчувається біль, з яким журналісти також живуть. Адже такі історії — це не про те, до чого можливо звикнути. До таких кадрів неможливо ставитися спокійно: вони закарбовуються в пам’яті й ніби переслідують постійно. Біль доводиться пропускати через себе і продовжувати працювати… далі. Аби світ бачив, що в час бурхливого розвитку технологій можливе ось таке безумство і таке жорстоке насилля над людьми, які просто хочуть бути українцями.
Команда також регулярно знімає і похорони військових, і цивільні трагедії, таким чином створюючи щоденник війни, який важливо передати наступним поколінням.
— Буває, оператор каже: «Я не можу». Коли три труни одночасно — мама і діти. Або ж кілька воїнів. Це страшно, страшно психологічно, — зізнається редактор.
Психологічна підтримка і виживання команди
Війна, звісно, торкнулася і самих журналістів.
Дехто з команди втратив домівки, хтось пережив кілька обстрілів і змушений був виїхати, коли були загострення та просування ворога Сумщиною. Люди потребують постійної психологічної допомоги.
— Це не разова історія. Потрібна системна підтримка, бо людина може трохи відновитися — і знову обстріли. І знову — те ж саме: працюємо попри виснаження, попри загрози, які на кожному кроці, водночас постійно хвилюючись за власні сім’ї, — пояснює Соломко.
На початку повномасштабної війни залишилися одиниці професійних журналістів у районі. Тож редакція почала навчати людей без журналістської освіти.
— Ми брали людей з інших сфер, вчили практично з нуля. І вони дуже швидко виросли, — каже редактор.
Редакція вже пережила кілька критичних періодів. Восени 2024 року, коли була реальна загроза нового наступу, довелося релокувати частину команди. У такому випадку прийняли рішення, аби зберегти людей та не втратити медіа.
— Ми тоді розділили роботу: частина команди виїхала і працювала дистанційно, частина залишилася на місці й знімала. Це нас і врятувало. Загалом ми так домовилися: якщо є підвищена загроза великого наступу, то жінки з дітьми виїжджають, а чоловіки лишаються, знімають, фіксують і передають інформацію на обробку колегам, які дистанційно на зв’язку, — розповідає Соломко.
Зараз команда знову обговорює сценарії — залишатися, частково релокуватися чи чекати стабілізації.
— Дуже важко залишати дім. Але коли дрон вибухає за 20 метрів — рішення про безпеку стає очевидним, — каже Олександр.
«Спочатку просили не знімати. Потім — питали, чому не приїхали»
Одна з речей, яку редакція відчутно пережила за ці роки, — зміна ставлення людей до медіа на місцях. Якщо на початку війни в селах могли прямо просити журналістів не знімати, то зараз люди хочуть бути почутими.
— Пам’ятаю, ми приїжджали в село, і нам казали: «Не знімайте нас. Бо тоді до нас прилетить». Минув рік-два — і ті самі люди вже казали: «А чого ви до нас не приїхали?» Коли в людини вже нема будинку, їй важливо, щоб про це дізналися. Щоб це не залишилося в тиші, — пояснює редактор.
Першими приїжджають не завжди рятувальники — іноді журналісти. Співрозмовник пригадує, коли редакція опинялася на місці удару однією з перших — інколи швидше за служби, які можуть не доїхати одразу через безпекові ризики.
— Людина в перші хвилини після вибуху хоче поділитися всім. Якщо хтось загинув — вона може обійняти тебе. І ти обіймаєш у відповідь, намагаєшся заспокоїти. Нас приймають як рідних, бо є відчуття: ось приїхали — значить, про це точно дізнаються, — розповідає він.
У такі моменти журналісти вимушено беруть на себе ще й роль психологічної опори. Це тонка межа: важливо не грати у «професійних психологів», але інколи люди просто потребують співприсутності.
— Кажуть, що не можна говорити «я вас розумію». А ми інколи говоримо — і воно працює. Бо ми не просто фразу кажемо. Ми пояснюємо: «У мене теж було. Я теж не спав. Тиждень будете здригатися від кожного звуку. Потім стане легше, у мене так було…», — ділиться думками Олександр.
І самому йому довелося переживати удари поруч із домом. За його словами, під квартиру вже прилітало, і це досвід, який дозволяє бути дуже обережним у словах, але чесним у співпереживанні.
«Знімаємо через 5 хвилин. Але не публікуємо одразу»
Оперативність у роботі — критична. Журналісти можуть знімати вже за кілька хвилин після удару. Але при цьому редакція дотримується внутрішнього правила щодо публікацій, коли йдеться про цивільні об’єкти: вони не викладають матеріали одразу.
— Якщо це цивільний об’єкт, ми три години не можемо викладати, — пояснює Соломко.
На відміну від багатьох локацій, де робота часто йде в супроводі, у їхньому районі пресофіцерів, за словами Соломка, немає. Якщо чекати супроводу, він приїде через кілька днів. А тоді про ту ситуацію вже не так важливо розповідати, каже він. Особливо цінні репортажі, які вони роблять там, куди інші не доїжджають — у віддалені села, у небезпечніші ділянки, де важливо швидко зафіксувати реальність.
На запитання про каски, жилети й маркування «ПРЕСА» відповідає обережно. Каже, що їхня тактика — не привертати зайвої уваги.
— Наша задача — максимально виглядати як місцеві, — пояснює. — Ворог влаштовує постійні «полювання» на журналістів та цивільних, відстежує рухи машин. Саме тому стараємося обирати максимально непомітну модель поведінки, — наголошує.
Працюють журналісти переважно на власному транспорті. Машину «добре потрясло, але завжди виручає». Дороги в прикордонні часто розбиті — ще до війни їх ремонтували погано, а тепер додалися й руйнування від обстрілів. А коли починається атака, рішення приймаються «на адреналіні».
— Їдеш так швидко по ямах, що потім, коли від’їхав, думаєш: можна було б повільніше. Але під обстрілом ти так не мислиш, — посміхається редактор.
Лідерство в регіоні через якість і довіру
Ціль редакції — бути лідерами на півночі області — не лише за охопленням, а передусім за якістю.
— Сумська область розтягнута. У Сумах є сильні медіа, але вони не приїдуть сюди на кожен обстріл. Тому наша ідея — побудувати якісне медіа на півночі області, — говорить Олександр.
У цьому для нього ключове — стандарти: перевірка інформації, мінімум копіювання, максимум власної присутності.
— Ми ніколи не постимо неперевірене. Якщо є вибух — ми робимо власні репортажі. Медіа, яке просто копіює новини, зараз не потрібне, — переконаний редактор.
За минулий рік охоплення в соцмережах, за їхніми внутрішніми підрахунками, виросли вдвічі, і редакція хоче рости далі — через довіру, оперативність, креатив і нові формати.
— Не маніпулювати авдиторією — це принципово. Якщо якості немає — медіа не потрібне. Якщо тебе ніхто не читає — теж, — каже співрозмовник.
Наша розмова завершилася побажанням безпеки — і короткою реплікою, яка звучить як спільний підсумок для медійників у прикордонні. Присутність важлива не лише, щоб скласти хроніки війни, а як альтернатива хаосу, анонімним джерелам, ворожій пропаганді та дезінформації.
— Не може регіон жити лише телеграм-каналами, які копіюють новини. Має бути якісна журналістика, щоб люди хоча б розуміли, що відбувається. Для цього потрібні журналісти. А вони мають почуватися в безпеці. Регулярне проходження безпекових тренінгів, таких як організовує АНРВУ, а також наявність страхування — це вимога часу та гарантія захисту, — підсумовує Олександр Соломко.
***
Читайте також: Дрони, сафарі на журналістів та втрати колег: війна очима фронтового відеографа
«Ми пишемо чорновик історії». Журналістка Діана Буцко про війну з перших вуст
***
Проєкт Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, організований Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», є частиною програми Voices of Ukraine, що входить до програми SAFE, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Проєкт Voices of Ukraine реалізується в межах Hannah Arendt Initiative.
