Воєнкор Олександр Качура, воєнний кореспондент, працює в епіцентрі війни.
Йому 35 років, і останні дев’ять він проводитиме поруч із військовими, в зруйнованих містах, на позиціях, де свист куль і прильоти — буденність. Олександр — воєнкор, репортер, продюсер іноземних знімальних груп.
Його робота — бути поруч зі справжніми подіями, навіть коли це небезпечно.
Путь у журналістику та початок війни
Олександр з Донецька, працював у бізнесі. Та 2014 рік перевернув життя:
— У 2014-му я виїхав із окупованого Донецька до Маріуполя. Там і почав працювати у пресслужбі ДСНС, згодом — як воєнний кореспондент у «Східному фронті».
Він працював у Донецькій ОДА, знімав сюжети для іноземних медіа, фіксував злочини окупантів у прифронтових містах та селах.
Повномасштабне вторгнення лише посилило його роботу:
— Після 24 лютого масштаби змінилися. Я продовжив працювати як кореспондент, і як продюсер для іноземних телеканалів. Вважаю, важливо донести світові, що відбувається в Україні, що переживають наші люди, — підкреслює журналіст.
Документування війни: Бахмут, Богородичне
Сьогодні Олександр створює стрими, працює над новими сюжетами та збирає матеріал для великого документального фільму про Донеччину, про Донбас.
До цього на угорському телеканалі ATV вже вийшло п’ять документальних фільмів: про Бахмут, про село Богородичне, про Часів Яр.
Усі вони зняті безпосередньо на передовій — під звуки артилерії, в умовах, коли доводиться пересуватись територією, всіяною знищеною технікою.
— Перший фільм про Бахмут. Наступні дві серії — про селище Богородичне, яке перебувало під російською окупацією понад три місяці. Росіяни зруйнували усі будинки в селі, інфраструктуру, магазини, церкву, дороги. Але саме Богородичне стало на шляху окупантів й собою зупинило російську навалу. Завдяки цьому окупанти не змогли захопити Слов’янськ, Дружківку.
У своїх репортажах про Богородичне Олександр розповідав, як люди намагалися виживати під обстрілами, про розстріли місцевих.
— Все це є в моїх роботах.
Часів Яр — справжня фортеця
Минулого року вийшло дві серії документального фільму про Часів Яр. Це наступний населений пункт після Бахмута, який став справжньою фортецею. Навіть зараз там тривають бойові дії й українські війська частково знаходяться в цьому місті.
Часів Яр став однією з найскладніших локацій. Про свою роботу в місті Олександр Качура розповідає окремо. Він згадує, як з головою військової адміністрації заїхав туди вперше:
— Ми їхали броньованою машиною з РЕБами, але змогли дістатися тільки місцевих. Трішки познімали, а вже потім вночі я заїжджав в «Часік» з військовими. Це був справжній екшн. Я побачив зовсім іншу картину: все, що було вцілілим кілька днів тому, було знищено. Навіть дорога до міста стала небезпечнішою: розбиті машини з обох боків, повністю вигорілі поля. Їдеш і не знаєш, чи повернешся.
Обличчя війни
В скарбниці воєнкора багато історій. Але найбільше його вразила історія чоловіка на ім’я Сергій, якого він зустрів у Бахмуті. Чоловік, якому на вигляд було років 40, звернувся по допомогу.
— Він підійшов до мене із запитанням: «Ви військовий?» Потім зняв шапку, а там суцільний жах. Вся голова розбита, в крові. Ми надали першу медичну допомогу й вивели його до пункту незламності, де був зв’язок, треба було викликали волонтерів, поліцію.
Сергій розповів, що залишився в місті через хвору матір. Коли жінка померла, він поховав її у власному городі. Казав, що йому просто не було, куди йти. Під час тривалих вуличних боїв ховався в підвалі. Там його помітили російські бойовики «Вагнера» та кинули всередину гранату, не питаючи, чи є там люди. З важким пораненням голови чоловік зумів перейти через річку на сторону, де перебували українські військові, й там зустрів Олександра Качуру, який в ту мить працював з іноземцями.
— З групою людей, яка готувалася до евакуації, Сергій спочатку виїхав у Слов’янськ, де йому наклали шви на голову, а потім поїхав на захід України. Він весь час повторював, що йому їхати зовсім нікуди. Родичів не було. Тож ця історія досі в пам’яті…
«Кожен виїзд — це лотерея»
Щоразу такі поїздки — це пряма загроза життю. Під час зйомок Олександр неодноразово опинявся в ситуаціях, коли секунди вирішували все.
— Ти сидиш у машині та відчуваєш себе, ніби в підводному човні, що пливе крізь темряву. Повітря густе, напружене. Всередині — тиша, ззовні — вибухи. Під рукою — аптечка. На голові — шолом. На тілі — бронежилет. І думка, яка не відпускає: зможеш ти повернутися чи ні? Доїдеш чи ні? А якщо сьогодні — той самий день?
Журналіст знає, як поруч гинули колеги. Знає, як їх накривало під час зйомок. Знає, що жоден захист не гарантує повернення. Але він все одно їде туди, де вкрай небезпечно.
— Покладаюся я на долю, на Бога — ми всі ходимо під ним. Ніколи не знаєш, кому сьогодні випаде цей нещасний жереб — дрон, снаряд, уламок… Це чиста лотерея.
Мотивація сильніша за страх
Чому журналісти продовжують працювати там, де кожен день може стати останнім? Тому що інформація — це теж зброя. Це можливість протистояти російській пропаганді, поширювати правду та документувати злочини проти мирного населення.
Олександр каже, що відмовитися від такої роботи неможливо.
— Для мене це, мабуть, така спрага довести людям правду, щоб вони не дивилися російську пропаганду, а бачили на власні очі те, що відбувається. Саме це бажання виправдовує всі ризики.
Журналіст працював на Донеччині, в Харківській і Херсонській області, був на Сумщині. Він продовжує виїжджати в гарячі точки. Робить це цілком свідомо.
— Варто визнати, що ми всі живемо у власному мікросвіті. І коли приїжджаєш на Київщину чи на захід України, таке відчуття, що війни немає. Я знімаю, щоб люди розуміли, війна тут, вона поруч і всі ми є одним цілим. Не частками тимчасово окупованих чи звільнених територій, а одною країною, в якій нам жити. Ми маємо показувати те, що переживає Україна. Щоб кожен розумів, що війна не десь там далеко, а в нашому спільному домі.
Страхування журналістів: чому не можна відкладати
Війна триває, і медійний фронт так само важливий, як і військовий. Журналісти допомагають світові бачити правду. Але вони також потребують захисту.
Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» пропонує всім медійникам, які працюють у небезпечних зонах, скористатися можливістю страхування, щоб убезпечити себе та своїх близьких. Проєкт є частиною ініціативи Міжнародного фонду страхування журналістів (МФСЖ), що реалізується в партнерстві з українськими та європейськими організаціями.
Умови безкоштовного страхування викладені тут.
Подати заявку можна тут.
Подати заявку можуть медійники, які працюють у Херсонській, Запорізькій, Сумській, Миколаївській, Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській, Дніпропетровській областях та прикордонних районах Київщини й Чернігівщини. Проєкт реалізує Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» разом із партнерами. Ініціатива є частиною програми «Голоси України» Voices of Ukraine, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа European Centre for Press and Media Freedom ECPMF. «Голоси України» (Voices of Ukraine) реалізується в межах Ініціативи Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Initiative) і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини (German Federal Foreign Office)
