Фронтова репортерка Надя Суха майже три роки живе між виїздами: Краматорськ, Бахмут, прифронтові села, де над головою літають дрони та міни. Надя не встигла піти в армію, хоча дуже хотіла, і нині компенсує це роботою поруч із тими, хто тримає оборону. Вона слухає, записує, знімає — щоб історії тих, хто ризикує життям щодня, не загубилися в шумі війни.
Продовжуємо розповідати про досвід медійниць та медійників, які працюють на прифронтових та прикордонних територіях. Ми вже публікували розмову з американською журналісткою Заріною Забріскі, яка працює в Херсоні; із воєнкором Олександром Качурою, відеографом Владиславом Сафроновим, а також журналіст(к)ами Наталею Білокудрею, Сергієм Горбатенком, Євгеном Хрипуном, Анною Калюжною та Поліною Куліш. Нині ж пропонуємо вашій увазі розмову з Надею Сухою.
Від медіа «Ґрунт» до власного ютуб-каналу
До повномасштабного вторгнення дівчина працювала в медіа «Ґрунт», де з початку війни починала розвивати фронтовий напрямок.
— Шукала героїв для репортажів та інтерв’ю, виїжджала в наближені до фронту місця, на деокуповані території, їздила на позиції. Згодом почала працювати з командою воєнних репортерів, які займалися тільки війною. Працювала як репортерка з «Бігус Інфо» й з часом повністю перейшла на «фронтову роботу». Зараз у мене є власний ютуб-канал і більшість матеріалів я знімаю саме для нього.
«Найскладніше, коли матеріал стає реквіємом»
Через руки та камеру Наді проходять бійці з різних напрямків. Вона знімала майже всюди. Розповідаючи про героїв своїх матеріалів, дівчина підкреслює важливість кожної історії.
— Я сприймаю їх так, наче проживаю з ними частину життя.
У ризикових обставинах люди стають особливо справжніми: відвертими, щирими, діляться тим, що зазвичай ховають десь глибоко. Але є історії, які врізаються в пам’ять інакше.
— Найскладніше, коли матеріал, який я знімаю про людину, потім стає реквіємом. В мене був герой, штурмовик 5-ї окремої штурмової бригади Влад «Капа» Ткаченко. Дуже світлий, усміхнений, з хлоп’ячим поглядом. Він парадоксально поєднував у собі зрілість людини, що бачила смерть, і легкість того, хто все ще вірить у майбутнє. Ми записали глибоке інтерв’ю. Говорили про його минуле, про рішення піти на фронт, про його погляди…
За кілька днів потому був штурм Кліщіївки, у якому Влад брав участь.
Надя згадує, як монтувала матеріал і раптом в інстаграмі на сторінці штурмовика побачила сториз, де він на камеру GoPro усміхнено каже: «Все класно, йдемо на штурм».
— Вже наступного дня командири повідомили мені, що Влад загинув. Для мене це був удар. Але ще важчим став перегляд відео з камери GoPro, яка зафіксувала момент його загибелі, — говорить вона.
Під час штурму Влад допомагав евакуювати пораненого побратима, підбадьорював його. Раптом стався приліт. Військовий загинув на місці. Тіло витягли. Камера вціліла.
— Я отримала у рідних Влада дозвіл на використання цього відео. Пам’ятаю, як передивлялася його, й це здавалося вічністю. Я чула звуки навколо, бачила, як він лежить біля гілки полину. Цей кадр досі стоїть у мене перед очима…
Матеріал вийшов уже тоді, коли Кліщіївка була звільнена, й став нагадуванням про ціну, яку ми платимо за кожен крок звільненої української землі.
— Це, мабуть, те, що вразило мене найбільше за весь час роботи воєнкором, — зізнається Надя. — Кожного разу, коли мені особливо важко й страшно, коли здається, що сил не вистачає, я згадую усміхнене обличчя Влада й його слова про те, що ми маємо це робити. «Якщо не ми, то хто?»
Крихкі ритуали виживання
Після таких історій людина, мабуть, мала б зупинитися. Вимкнути камеру, дати собі час просто дихати й відновитися. Але робота триває. І замість паузи вмикається інший режим: мозок, захищаючи себе, робить емоції в’язкішими, повільнішими, ніби загортає їх у вату, щоб можна було й далі тримати об’єктив рівно й ставити запитання.
— В якийсь момент я зрозуміла, що мій організм, моя психіка працює, захищаючи себе. Вона відкладає всі ці емоції на потім. Я їх буду переживати пізніше, а зараз треба працювати далі.
Допоки її тримають прості речі: терапія, рефлексія й маленькі «докази життя», які вона вміє помічати.
— Я знаю організації, які надають допомогу психологічну журналістам. Всім рекомендую не нехтувати цією можливістю, бо ментальне здоров’я дуже важливе. Крім цього, я намагаюся триматися за речі, які нагадують про плинність життя, про те, що воно незмінне і воно однаково прекрасне.
Вона ставить в приклад свою улюблену кав’ярню в Краматорську, в якій зупинялася в свій кожний приїзд:
— Сподіваюся, вона й досі працює і я знову її відвідаю. Там дуже смачна кава й тістечка. Це те, що нагадує мені про прості задоволення, які, попри війну, продовжують існувати.
Надя розповідає про важкі зйомки в Бахмуті:
— Навкруги зруйновані будинки, вибухи, а я дивлюся лише на квітучі дерева абрикос. І це тримає: попри весь кошмар, абрикоси нагадують про те, що життя продовжується, і наші Сили оборони роблять усе, щоб воно мало змогу відновитися, навіть у такому пеклі.
Вона згадує зйомки в Селидовому:
— Я працювала вночі з операторами дронів. Пам’ятаю, це був приватний сектор, і в якусь мить я зрозуміла, що стою на нещодавно обробленому городі. Це був вересень, земля ще тепла, пухка. Я глибоко занурювала пальці в землю, щоби відчути її. Для мене це тоді здавалося дуже важливим. На тому городі я знайшла помідор і з’їла прямо там, на місці. Він для мене був чимось із розряду присутності життя тут і зараз.
— Такі дрібні речі, пов’язані з чимось незмінним, із природою, мене дуже підтримують. Я завжди на них концентруюся, — каже Надя.
«Хочу бути містком спілкування»
На початку повномасштабного вторгнення Надя Суха хотіла йти до війська, але з об’єктивних причин це не вдалося. Щоб усе одно бути поруч із тими, хто захищає країну, вона обрала інший шлях: стати голосом і очима тих, хто на передовій.
— Для мене важливо бути з ними, розповідати їхні історії — вони мають бути збережені. Я вмію це робити. Це моя сильна сторона. Поки я можу, мені б дуже хотілося бути залученою.
Не менш важлива причина — можливі післявоєнні розбіжності між військовими, які безпосередньо відчували на собі війну, і людьми, які живуть далеко від неї:
— У якийсь момент мені здалося, що я можу бути «містком спілкування» між цими людьми, — каже Надя. — Я можу на своєму каналі показувати не просто героїв війни, титанів, а розкривати їх як людей, у яких є переживання, страхи, діти, дружини. У мене був герой, який із задоволенням вирощував малину, але залишив цю справу й пішов на фронт. Звичайний чоловік, який в один момент зробив сміливий вибір…
Страхування журналістів: чому не можна відкладати
Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» пропонує всім медійникам, які працюють у небезпечних зонах, скористатися можливістю страхування, щоб убезпечити себе та своїх близьких. Проєкт є частиною ініціативи Міжнародного фонду страхування журналістів (МФСЖ), що реалізується в партнерстві з українськими та європейськими організаціями.
Умови безкоштовного страхування викладені тут.
Подати заявку можна тут.
Подати заявку можуть медійники, які працюють у Херсонській, Запорізькій, Сумській, Миколаївській, Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській, Дніпропетровській областях та прикордонних районах Київщини й Чернігівщини.
Проєкт реалізує Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» разом із партнерами. Ініціатива є частиною програми «Голоси України» Voices of Ukraine, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа European Centre for Press and Media Freedom ECPMF. «Голоси України» (Voices of Ukraine) реалізується в межах Ініціативи Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Initiative) і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини (German Federal Foreign Office)
