Усі теми, пов’язані зі збройним конфліктом в Україні, мають свої особливості та складнощі. Чутливі теми стосуються життя людей. Тож журналісти повинні керуватися професійними стандартами, українським законодавством та міжнародним правом, а також здоровим глуздом.
Героями журналістських матеріалів нині часто є люди, які постраждали від вибухонебезпечних предметів, або рідні яких загинули. Тому спілкування потребує особливого підходу. Адже вони пережили свою травму, і треба пам’ятати, що записуючи з ними інтерв’ю, ви змушуєте їх переживати цю травму ще раз. Тому журналіст у таких випадках має бути чутливим та проявляти емпатію. Посібник, розроблений ГО «Український інститут медіа та комунікації», має назву «Як викладати журналістику конфлікту» та детально описує рекомендації. Цитуємо.
БАЗОВЕ ПРАВИЛО – НЕ НАШКОДЬ!
У жодному разі особи, які пережили травму, не повинні бути піддані дискримінації чи стигматизації (коли є спроба нав’язати таку думку: «Сам винен, навіщо туди пішов чи взяв до рук цей небезпечний предмет!»). Також журналісту, який спілкується із постраждалими, треба розуміти, що таке травма і які психологічні наслідки вона може мати, відчувати та не перетинати етичні межі.
У СПІЛКУВАННІ З ЛЮДЬМИ, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ТРАВМУ, ВАРТО:
– адекватно мотивувати героя погодитися на інтерв’ю з вами, дати йому/їй всю необхідну інформацію;
– ретельно підготуватися до інтерв’ю;
– коректно, м’яко, з емпатією запропонувати людині розповісти свою історію; співчувати та проявляти емпатію;
– бути щирим, не боятися уточнювати та перепитувати;
– знати основи психологічної кризової допомоги;
– мати базу контактів, куди можна спрямувати героя, якщо він потребуватиме підтримки та заспокоєння: психологів, що працюють саме з такими травмами, груп підтримок, волонтерів;
– дати текст/сюжет на узгодження до його оприлюднення; вміти вчасно і м’яко звести спілкування з героєм до мінімуму; розвивати емоційний інтелект та чуйність;
– бути терплячим, толерантним, неупередженим.
НЕ ВАРТО:
– використовувати термін «жертва», краще — «людина, яка пережила травмуючу подію»;
– узагальнювати, що всі, хто був або перебуває зараз у зоні конфлікту, є травмованими особами;
– виражати жаль у будь-який спосіб: словами, мімікою, поведінкою;
– співчувати — можна, жаліти — ні;
– тиснути на людину, маніпулювати її почуттями;
– випитувати шокуючи подробиці;
– інтерпретувати емоції та почуття замість самої людини;
– вирішувати за людину, наскільки важкими чи ні були обставини, в яких вона опинилася; навмисно драматизувати розповідь;
відповідати агресією на агресію.
Коли ви повідомляєте про загиблих, варто дотримуватись наступних правил:
– родина не повинна дізнатися про смерть близьких через ЗМІ. Відтак треба добре зважити всі обставини, перш ніж повідомляти імена та прізвища загиблих;
– не варто транслювати смерть в прямому ефірі й робити з цього сенсацію;
– не варто показувати (ні на фото, ні на відео) понівечені тіла (натомість можна показати якісь речі загиблих);
– не варто показувати у кадрі останні хвилини життя пораненої людини;
– у випадках, якщо не можна уникнути показу контенту, який шокує, у телеефірі перед показом такого контенту має йти попередження, а в друкованих та онлайн-ЗМІ такий контент не повинен бути на першій шпальті чи головній сторінці сайту та привертати увагу.
– повага до загиблих та їх родин має бути в основі будь-якого матеріалу.
ФОТО- ТА ВІДЕОПУБЛІКАЦІЇ
Щодо публікації фото та відео осіб, які загинули чи поранені. Варто розмивати зображення, де жертви голі або їхня гідність принижена якимось іншим чином. Тим паче це спричинить стрес для рідних. Зображення загиблих дітей, відірваних частин тіла, понівечених тіл, негативно впливають на аудиторію, тому краще обійтися без таких кадрів.
Медіаюристи ГО «Платформа прав людини» наголошують, що для медійника передусім важливою має бути відповідальність за контент перед своєю аудиторією та дотримання морально-етичних норм, тому варто все ж утриматись від жорстоких фото та відео, не заспокоюючи себе тим, що «це реалії війни».
«Існує ст. 300 КК України, яка передбачає відповідальність за ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію (поліція). Для того, аби щось під цю статтю підпадало, треба розуміти, що мається на увазі під терміном «культ насильства і жорстокості». Є, які визначають культ насильства та жорстокості. І це єдиний орган, який визначає що це за термін.
«Культ насильства та жорстокості – надмірне звеличення творів, у яких вихваляються, видається за норму поведінки застосування грубої фізичної сили, розправа над потерпілим, катування і навіть заподіяння смерті. Поділяється на наступні критерії:
- Наявність прямих закликів до насильства і жорстокості (письмові, друковані, або виконані в електронному вигляді, усні твори, фотозображення, рекламні сюжети, анонси, повідомлення та інше з написами, що містять такі заклики); звукозаписи, кіно-, відеопродукція, інші технічні записи зображень, що рухаються (комп’ютерні ігри тощо), або сюжет твору, насичений переважною кількістю демонстрації (опису) сцен насильства та жорстокості.
- Зображення (відтворення) насильства та жорстокості подається в ореолі позитивного відношення до нього, що спонукає до його наслідування, а не осуду.
- Показ (опис) в натуралістичній формі нанесення фізичних пошкоджень людському тілу та будь-якій живій істоті (різані та вогнепальні рани, відтинання органів або частин тіла тощо)”.
Рекомендації – чинні. Нацкомісії вже не існує. Та й останні вироки, що стосуються культу насилля, були у 2017 – 2018 роках, коли цей орган діяв. Отже, виходить, поки Комісія не діє і альтернативного органу немає, то і нема кому виносити висновки, чи підпадає контент під визначення «культу насилля і жорстокості», — пишуть юристи, але закликають медіа бути свідомими та дотримуватися етичних норм.
Важливо – мати повагу до почуттів людей, не хайпувати на емоціях, але і пам’ятати про свої юридичні права та обов’язки.
